Теорія культури - Олексій Панич 2009

Модуль 1. Філософія культури дев’ятнадцятого століття; історична соціологія культури
Тема 3. Теоретичне осмислення культури в філософії Гегеля

В філософії Гегеля культура розглядається у різних аспектах і у зв’язку з вирішенням різних суто філософських проблем. Для текстуального розгляду студентам пропонується декілька фрагментів з «Лекцій з естетики» (викл. до 1829, опубл. 18321845), в яких міститься декілька різних ланцюжків міркувань, пов’язаних з теоретичним осмисленням культури.

1. Розгляд культури в контексті зображення художником природи.

1.1. Як Абсолютний Дух загалом, у своєму саморозвитку, на певному етапі втілюється у природу (а згодом перетворює себе на людське суспільство, яке, в особі його провідних мислителів, пізнає, під різними іменами, того ж таки Абсолютного Духа), так і в мистецтві художній ідеал поступово втілюється в зображену художником природу. У цьому процесі поступово втілення (художнього) ідеалу в реальність можна виділити декілька стадій, структурованих звичними для Гегеля тріадами.

1.2. Спочатку природа постає у творі мистецтва як лише зовнішнє тло, на якому розвиваються дії зображеної у цьому ж творі людини. Тут природа ще жодним чином не пов’язана з внутрішнім станом людини, що діє. Так буває, коли у творі мистецтва місце події вказується, і називається конкретне природне оточення (гори, річки тощо), але їхня характеристика не надається, а отже, зв’ язок природи з людиною залишається нерозкритим.

1.3. Далі природа постає як оброблена людиною [пор. наведене вище розуміння культури у Канта] і відтак «вписана» в її життєдіяльність. Серед різних способів та фаз такого «вписування» варто звернути увагу на ідилію — жанр, сутність якого полягає саме

у змалюванні повної «природної» гармонії між природою та людиною, де природа споживається людиною як вона є, практично без будь-якої її переробки [пор. кантівську характеристику щастя]. Обмеженість ідилії, втім, полягає в тому, що людині, яка взагалі не перетворює природу, немає чого прагнути; це духовний застій, в якому людський ідеал не може втілитися у природі скільки-небудь глибоко, бо сама природа при цьому залишається недоторканою.

1.4. Протилежність ідилії складає стан «загальної культури» [в рос. перекладі «всеобщая культура»; в оригіналі — «allgemeinen Bildung», себто, буквально кажучи, «спільне формування», що російською можна було б перекласти і як «всеобщее образование» /від нім. Bild — «форма, образ»/; але за смислом, як зараз стане видно, йдеться саме про культуру, бо мається на увазі спільне переформування людьми навколишньої природи]. Цей стан характеризується тим, що жодна людина не споживає продукти природи, перероблені нею самостійно, але суспільство, ставши промисловим, переробляє природу лише сукупними зусиллями — а отже, кожен член такого суспільства дедалі більше залежить від інших, і дедалі менше від самого себе. Отже, ідеальне злиття людини з природою тут неможливе, бо контакт з природою кожного індивіда опосередковується суспільством як цілим. (Варто спеціально зауважити, що це спостереження Гегеля, яке з’являється в його «Естетиці» лише як проміжний момент розвитку думки, стане ключовим для розуміння культури в філософії Маркса).

1.5. Відтак, найвищий рівень злиття ідеалу з природою досягається в « героїчному» стані світу, коли людина вже активно перетворює природу, але перетворює її самотужки, так що природне тіло перебирає н себе індивідуальний характер людини, якій воно служить (класичний гегелівський приклад — щит Ахілла, як він описаний Гомером в «Іліаді»).

2. Розгляд культури в контексті зображення художником суспільства.

2.1. Цей новий поворот проблеми передбачає розгляд співвідношення культури самого митця, що зображує, і культури минулого, яку він зображує у своєму творі. Відтак, у цьому міркуванні Гегеля маємо вихід на проблему історичного співвідношення, через мистецтво, культури сучасності й культури минулого. Таке співвідношення має послідовно три форми свого втілення, кожна з яких є, як і завжди у Гегеля, вищою за попередню.

2.2. Найпримітивнішим ставленням митця до минулого є повне ігнорування ним історико-культурної дистанції, коли культура минулого наївно зображується ним просто у формах сучасності. Більш розвиненою формою такого ставлення до минулого є свідоме піднесення своєї культури як ідеалу всіх часів: таким, на думку Гегеля, є так званий «класичний» смак французів (у вітчизняній загальноприйнятій термінології — французький класицизм).

2.3. Протилежною крайністю є «архівне» зображення культури минулого як такої, в якому вже не минуле жертвується інтересам сучасності, а навпаки, інтереси сучасності приносяться в жертву заради вірності минулому. Але і таке ставлення до культурного минулого є однобічним, а відтак, не містить у собі повної істини.

2.4. Третьою і найвищою формою культурної об’єктивності твору є таке сполучення культури минулого і культури сучасності, в якому вони розкриваються як водночас відмінні та споріднені, оскільки кожна з них є особливим втіленням всезагального (загальнолюдського). (Слід зазначити, що в цих міркуваннях Гегеля можна побачити перші паростки «мультикультуралізму» двадцятого століття, але тільки в межах загальної логіки гегелівської «філософії тожсамості»). Ця найвища об’єктивність твору є, для Гегеля, водночас і найвищою, істинною суб’єктивністю,

оскільки протилежність суб’єктивного та об’єктивного в філософії Гегеля «знімається» у розвитку духу так само, як і усі інші протилежності.

3. Системний розгляд історії культури крізь призму історії мистецтва.

3.1. Розгляд Гегелем засадових принципів «класичного» та «романтичного» мистецтва у другому томі «Естетики» є яскравим прикладом плідного застосування гегелівських філософських настанов до вивчення історії культури.

3.2. Зокрема, гегелівський аналіз «ідеалу класичного мистецтва» розкриває внутрішню логіку ставлення античної людини до богів як сили, що, разом з долею, визначає характер та спрямованість подій у людському житті. Але всередині образу античного бога відтак існує своєрідне протиріччя: як вища сила, він представляє собою «загальну індивідуальність» [в оригіналі — allgemeine Individuality], а як окремий бог, він є лише одним особливим божеством з багатьох; відтак, античний бог не може не загинути, внаслідок внутрішньої суперечності між своєю (всезагальною) величчю та своєю ж особливістю. З античними ж богами, і за тією самою логікою, гине й усе класичне мистецтво.

3.3. Романтичне мистецтво, початок якого Гегель вбачає вже у християнській культурі середньовіччя, натомість одразу стверджує абсолютність суб Активного, котра більше не розподіляється на велику кількість окремих божеств. Відтак, романтична суб’єктивність більше не пов’язується з прагненням віднайти нескінченний дух в обмеженому тілі (як це було з античними богами), а зосереджується на власному внутрішньому житті самого духу. Звідси принципово новий статус романтичної любові, як суто духовного з’єднання людини з Богом.

3.4. Внутрішні протиріччя, які виникають і долаються у романтичному мистецтві, пов’язані зокрема з тим, що і християнський Бог зображується як конкретна людина, з усією притаманною їй тілесністю; але смерть на хресті, в цьому плані, є не чим іншим як остаточною перемогою духа над плоттю.

3.5. Ідеалом романтичного мистецтва є любов, бо саме любов є прагненням духа до злиття із самим собою — або у формі тяжіння людського духа до іншої духовної постаті, себто іншої людини, або ж у формі тяжіння людини до Бога.

3.6. Іншим похідним від романтичної особистості є честь, яка, на відміну від любові (завжди спрямованої на іншого), полягає у затвердженні нескінченної цінності власної особистості. Але любов є наступним і вищим почуттям, в якому, навпаки, ставлення особистості до самої себе здійснюється лише через ставлення до іншого. Звідси конфлікт любові і честі, яким його знає ранньомодерне мистецтво. Третім почуттям, що синтезує любов і честь, є вірність, як відданість особистості іншому, рівному або вищому; у вірності зберігаються і поєднуються одночасно принцип любові і принцип честі. Загалом честь, любов та вірність складають «внутрішню самостійність суб’єкта», яка характеризує романтичне мистецтво як таке, а опосередковано характеризує і відповідну стадію розвитку всієї людської культури.

Питання й завдання для самостійної роботи

1. Які стадії Гегель вбачає у поступовому злитті художнього ідеалу з природою? Чому в контексті розгляду цього процесу у Гегеля виникає поняття «загальної культури» (allgemeinen Bildung)?

2. Які стадії Гегель вбачає у ставленні художника, як носія сучасної йому культури, до культури минулого? Які протиріччя Гегель вбачає у співвідношенні культури минулого і сучасного, і як він долає ці протиріччя?

3. Якими, згідно Гегелю, є особливості класичного мистецтва? Чим зумовлена загибель античних богів, а з ними і усього класичного мистецтва?

4. Якими, згідно Гегелю, є особливості романтичного мистецтва? Яке місце у романтичному мистецтві (і, загалом, у романтичному типі культури) посідає любов? Як в романтичні особистості співвідносяться честь, любов та вірність?

Література

Основна література.

1. Г.В.Ф.Гегель. Естетика, том 1, частина перша, глава третя, розділ III, підрозділи 2-3 (за будь-яким виданням; у російському чотиритомнику «Естетика» — том 1, с. 262290).

2. Г.В.Ф.Гегель. Естетика, том 2, другий відділ, друга глава, розділ I (за будь-яким виданням; у російському чотиритомнику «Естетика» — том 2, с. 188-197).

3. Г.В.Ф.Гегель. Естетика, том 2, третій відділ, перша глава, розділи I-II; друга глава (за будь-яким виданням; у російському чотиритомнику «Естетика» — том 2, с. 244-256, 270-284).

Додаткова література.

4. Проблемы философии культуры. — М., 1984 (раздел «Проблема культуры в домарксистской философии»).