Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 1. Етногеографія як галузь наукових знань
1.1. Проблеми адекватного понятійно-термінологічного відображення сфери етнонаціональних взаємин

При спробі означити феномен етнічного, етнічності загалом, та ще й у зв'язку з феноменом нації і національного, відразу виникає низка понятійно-термінологічних проблем, адже внаслідок пояснення сутності етнонаціональної сфери в світовій науковій та суспільно-політичній думці історично склалося декілька шкіл, які суттєво відрізняються своїм трактуванням базових понять. Є й істотні відмінності, пов'язані з практикою вживання різних термінів та неоднозначного їхнього розуміння в різних державах, які можна пояснити різним соціально — політичним досвідом. В Україні традиційно до середини ХХ ст. для позначення стійких спільнот (у сучасному розумінні етносів), об'єднаних єдністю території формування, мовною і культурно — ментальною спорідненістю, самоусвідомленням своєї окремішності і цілісності, вживали спочатку терміни «народ» і «народний», пізніше — «нація» і «національний» і лише після Другої світової війни широкого поширення набув термін «етнос» і «етнічний». Оскільки в поняття «народ» («народний») іноді вкладали, а подекуди й досі вкладають соціальний зміст, найчастіше в розумінні широких верств населення (не включаючи соціальної еліти), у т. ч. і поліетнічного, то поширення терміна «етнос» (як менш багатозначного) було доцільним. Хоча в Україні «етнічний зміст» поняття «народ» завжди був (і залишається на сьогодні) визначальним.

Щодо терміна «нація», то спочатку він не мав безпосередньо «етнічного змісту». І лише впродовж ХVІІ-ХVІІІ ст. термін «нація» в Західній і Центральній Європі почав поступово ототожнюватися з населенням держав, громадянством, етнічною приналежністю. Дальші відмінності ідентифікації терміна «нація» в різних регіонах Європи зумовили і сучасні відмінності його розуміння та тлумачення: у західноєвропейських політичних утвореннях імперського типу з поліетнічним складом населення (Франція, Англія та ін.) упродовж ХVІІІ-XIX ст. його застосовували до всього громадянства, держави, вкладаючи у поняття «національний» політичний зміст, водночас у Центральній та Східній Європі, що переживала або період роздробленості (як Німеччина), або бездержавності (балканські народи, народи Російської та Австрійської імперій), «націю» насамперед почали розглядати як мовно-культурний феномен (у сучасному розумінні народ, етнос).

Отже, при взаємопов'язаному осмисленні феноменів етносу і нації, етнічного і національного, слід визначитись з деякими концептуальними принципами. Зокрема, це: а) змістовна спорідненість, але не тотожність цих двох понять; б) первинність етнічного перед національним. Важливим є і те, що поняття етносу, хоча й увійшло в науковий обіг в Україні і світі значно пізніше, лише з початку ХХ ст., є більш однозначним (особливо в Центральній і Східній Європі). І тому попри різні концептуальні акценти у підходах до розуміння етнічності, що стосуються передусім походження і розвитку етносів (біологічний, культурно-історичний, соціологічний, психологічний), у них наголос ставлять на таких істотних ознаках етнічної спільноти: порівняно високому ступені історичної стійкості, єдності мови і території формування, культурно-ментальній спорідненості, самоусвідомленні своєї окремішності і цілісності. Сучасний український етнолог М. Тиводар наголошує на дуалістичній, соціально-біологічній природі етнічних спільнот і визначає етноси як «стійкі міжпоколінні природно та історично сформовані на певних територіях динамічні людські спільноти, що, маючи самоназву й усвідомлюючи свою єдність, протиставляють себе всім іншим аналогічним утворенням і відрізняються від них стійкими і своєрідними рисами культури, способом життя, етнічними стереотипами» (1998). В англомовній, особливо американській, літературі поняття «етносу» й «етнічності» не є таким однозначним. Наприклад, не зовсім виправдано його застосовуть щодо расових, етнографічних груп, малих корінних народів, котрі перебувають на низькому рівні розвитку, часто протиставляючи поняттю нація та сфері національного загалом.

Більше невизначеності залишається у підходах до трактування поняття нації і національного, співвідношення етнічного і національного, національного і політичного. Насамперед у західних моделях розуміння нації (як класичних, так і сучасних) відчутним є недооцінення або і повне заперечення етнічності (мовно-, культурно-ментальних чинників) і абсолютизація соціально-політичних чинників націогенези. Особливо це стосується британської, французької та американської шкіл. Саме в англомовному і франкомовному світі найбільшого поширення набула етатистська теорія нації (Е. Гідденс), в основі якої лежить ототожнення нації з державою, що стало популярним і на загальному (побутовому) рівні. У сучасних модерністських і постмодерністських концепціях нації і націоналізму (Б. Андерсона: «нація — уявлена спільнота», «комунікативна» теорія К. Дойча, «інструменталістські» підходи Е. Гелнера і Е. Гобсбаума: «нації — продукт націоналізму») також здебільшого заперечують або недооцінюють об'єктивні етнічні підстави націй, часто трактуючи їх як своєрідні штучні проекти інтелігенції та абсолютизуючи окремі чинники націогенези.

Безпорадність суб'єктивістських теорій нації і націоналізму у поясненні і розумінні етнополітичних рухів зумовила появу на Заході т.зв. етніцистської теорії (Е. Сміт), у рамках якої робиться спроба зв'язаного аналізу національного і етнічного, проте наголошується на значних відмінностях між цими поняттями і відповідними історичними формаціями, підкреслюється «можливість формування націй без етнічних груп» (1996). Теорію етносу, що сформувалася в українській етнологічній літературі, не слід ототожнювати із західною етніцистською теорією.

Для багатьох науковців англомовного і франкомовного світу характерне ігнорування об'єктивних підстав нації та гіперболізація штучності, легкості, суб'єктивності у формуванні національних спільнот. Це зумовлено, зокрема, історією державотворення, адже більшість західних держав є уламками колишніх імперій, які активно проводили політику асиміляції поліетнічного населення та їхнього злиття з домінуючим етнонаціональним ядром. Хоча, безперечно, такі підходи мають і певне позитивне значення, привертаючи більшу увагу до ролі суб'єктивних чинників (роль еліт, творчої інтелігенції, політичних інститутів), які завжди мають істотне значення, але вплив яких не слід виривати із загального контексту та абсолютизувати.

У працях з національної і національно-політичної проблематики, які з'явились у радянський період, завжди перебільшувалось значення економічного чинника. В понятійно-термінологічному аспекті роль радянської ідеології найбільше відобразилась на поділі націй на соціалістичні і буржуазні. Відомий радянський етнолог Ю. Бромлей розробив теорію трьох історичних форм етносу (плем'я, народність, нація; нація — найвищий ступінь розвитку етносу), яку зараз часто і справедливо критикують щодо чинників і часу виникнення різних історичних етнічних спільностей та формаційного підходу. Для означення етнічної спільноти не зовсім вдалим є і термін «народність», насамперед через його низьку деревативність та традицію вживання в іншому розумінні, хоча етнічні спільноти, котрі окреслюють цим терміном, об'єктивно існують. Якщо ж відкинути ідеологічні стереотипи, теорія Ю. Бромлея залишається методологічно конструктивною, оскільки об'єктивно відображає етнічну строкатість світу (різні історичні та сучасні рівні розвитку етносів), зв'язує в єдину понятійно-термінологічну систему (чого немає в західній науковій думці) поняття етносу і нації, етнічного і національного.

В українській науковій думці (як класичній, так і сучасній) проблематика національного та етнічного досить широко репрезентована і відзначається меншим діапазоном розбіжностей у розумінні співвідношень етнічного і політичного в національному. Певні особливості трактування сутності нації і національного зумовлені попередньою фаховою підготовкою (географічною, юридичною, історичною та ін.). В географічній літературі початку ХХ ст. етнонаціональній проблематиці значну увагу приділяв С. Рудницький (1877-1937). Один з фундаторів української географії розглядав націю як «більшу чи меншу групу людства (...), що має певну суму своєрідних собі тільки питомих прикмет, які в'яжуть усіх індивідів цієї групи в одну цілісність. Цими прикметами є: 1) антропологічна расовість (...); 2) самостійна серед інших мова (з літературою, наукою і т. д.); 3) питомі історичні традиції і змагання (на політичному, суспільному і т. п. полях); 4) питома культура (як матеріальна, так і духовна); 5) питома суцільна національна територія, на котрій або була, або є, або може бути питома національна держава» (1923). Це була одна з перших спроб розгорнутого синтетичного визначення нації, в якій враховано як об'єктивні природні і соціальні підстави (антропологічні особливості, територію, мову, культуру), так і деякі суб'єктивні (історичні традиції і змагання). Як бачимо, С. Рудницький пов'язував формування націй і з державністю, хоча не у такій категоричній формі: «є держава — є нація, нема держави — нема нації», відзначаючи достатність самої ідеї державності та традицій боротьби за її створення. Разом з тим у такому визначенні не враховано великого, а деколи і визначального, значення самосвідомості, усвідомлення своєї відмінності від інших спільнот. А помітну гіперболізацію антропологічного чинника (антропологічна расовість) визначало домінування на той час у суспільній географії антропогеографічної парадигми.

Правник і громадсько-політичний діяч В. Старосольський (1878-1942), на формування точки зору якого мала вплив психологічна теорія нації, вважав об'єктивні підстави недостатніми, підкреслюючи особливе значення ірраціональних чинників (волі, духу), а також наголошував на ролі соціально-правових чинників. «Нація — се спільнота, себто суспільство, основою якого є ірраціональна, стихійна воля. В протиставленні до спільнот, які основуються на фізичних підставах кровного зв'язку (родина, рід, плем'я), — вона ґрунтується на інстинктах другого ступеня, типом яких є ідея. Об'єктивні прикмети нації — се тільки чинники, які в певних історичних умовинах помогли національній спільноті витворитися, а заразом се форми та символи, в яких вона проявляється» (1922). Якщо нація, на думку В. Старосольського, втрачає волю до політичного самовизначення, то вона перестає бути нацією. Подібної точки зору щодо сутності національного дотримувався і відомий соціолог О. Бочковський (1884-1939), який арґументовано заперечував визначальну роль антропологічних чинників у формуванні націй і вважав, що саме «волевий момент» є «найактивнішим двигуном націогенези».

Заперечував ототожнення держави і нації, поширене в західноєвропейській суспільній думці (зокрема, у т. зв. етатистській концепції), і визначний український учений — правник С. Дністрянський (1870-1935). Він стверджував, що «...народ і нація є два тотожні поняття... Народ є витвором історичного процесу в боротьбі проти територіальної самовлади держави. Він спирається на три головні чинники: натуру, культуру і територію» (1923). Діалектика взаємин нація — держава детально розроблена в працях Л. Ребета (1912-1957), який застерігає від ототожнення самих понять нація і держава, підкреслюючи водночас «велику роль державності (держава є зовнішньою формою нації) у формуванні нації» (1955) і навпаки.

Вплив західних етатистської та модерністських концепцій позначився на трактуванні етнонаціонального феномену науковцями української діаспори. Це, зокрема, виявляється у надто категоричному й однобічному твердженні американського історика українського походження І. Лисяка-Рудницького «нація є поняття політичне, народ — етнічне» (1994). Інший відомий американський історик українського походження О. Мотиль у руслі західного модернізму, критично ставлячись до виділення об'єктивних підстав нації (мова, територія), розглядає її як «сукупність людей, які поділяють певну семіотичну систему» (1992). Але до такого тлумачення відразу виникає низка застережень, адже поширення і сповідування певної системи символів — це лише вторинний феномен, який є результатом впливу насамперед об'єктивних чинників (середовище проживання, культура, мова, менталітет), а тому, очевидно, що саме від них і необхідно відштовхуватись в обґрунтуванні феномену нації, не заперечуючи цілком і ролі деяких суб'єктивних моментів.

В сучасній українській науковій думці залишається домінуючим трактування націй, яке було сформоване в рамках теорії етносу (Р. Кирчів, С. Макарчук, С. Павлюк, А. Пономарьов, М. Тиводар та ін.) і ґрунтується воно на виділенні і визначенні ролі об'єктивних підстав.

Насамкінець зазначимо, що збалансоване трактування сутності нації полягає, з одного боку, в пріоритетності розуміння об'єктивних підстав утворення нації, власне, її етнічних засад (спільність території формування, мова, культура, менталітет), а з другого — в усвідомленні значущості і ролі низки суб'єктивних чинників (державно-політичні традиції, соціальні інститути та еліти). Тому понятійно-термінологічна система, що сформувалася в теорії етносу, згідно з якою нація — це насамперед найвищий ступінь розвитку етносу, має найбільше підстав об'єктивно, повно і в єдності відобразити сутнісні виміри феноменів етнічного і національного.

Запитання і завдання для самоконтролю:

1. Чим зумовлені проблеми адекватного понятійно-термінологічного відображення сфери етнонаціональних взаємин?

2. Які основні недоліки модерністських та постмодерністських підходів до трактування поняття нації?

3. Які переваги та недоліки підходів Ю. Бромлея до понятійно-термінологічного означення сфери етнонаціональних взаємин?

4. Хто з українських науковців вніс найбільший вклад в формування понятійно-термінологічного апарату науки про націю?

5. Яка понятійно-термінологічна система на сьогодні є найбільш конструктивною в розумінні сутності феноменів етнічного й національного?