Етнографія України - М. С. Дністрянський 2008

Розділ 5. Етногеографічна структура сучасної України
5.3. Географія української етнічної нації в Україні

Розглядаючи різні виміри етнонаціональної структури України, ще раз слід наголосити, що її самобутність як окремої країни впродовж історичного часу забезпечував насамперед український етнос, який визначав напрям історично — політичних процесів та окрему культурну ідентичність. Автохтонний державоформуючий характер української етнічної нації підтверджується тим фактом, що згідно з даними останнього перепису населення понад 97,6% українців народилося в Україні. Саме завдяки українському етносу — нації територія сучасної України, поділена в минулі історичні часи різними державами, набула державного статусу, цілісності і сучасного вигляду, незважаючи на те, яким шляхом це було зроблено. Такі об'єктивні чинники засвідчують й особливу геополітичну відповідальність української етнічної нації у забезпеченні цілісності держави Україна. І згідно з конституційними засадами сучасна українська держава є результатом самовизначення української нації, яка об'єднала й інші етнічні групи у творенні національної держави і громадянського суспільства. Державоформуючий характер української етнічної нації визначається не лише історично — генетичною роллю у сфері політики, але й сукупністю інших функцій. Так, українська етнічна нація переважно визначає обличчя традиційної народної культури майже усіх регіонів України.

За переписом 2001 року абсолютна кількість етнічних українців в Україні становила 37,54 млн осіб. Причому за міжпереписний період (з 1989 по 2001 рік) вона збільшилася лише на 0,3%, але питома вага українців зросла більш істотно — на 5,1% (з 72,7% у 1989 році до 77,8% у 2001 році). Показово, що це зростання відбулося насамперед в міському середовищі: приріст питомої ваги українців у містах становив 7,9%, тоді коли у сільській місцевості — лише 0,6%. Абсолютна кількість українців у містах зросла на 4,8%, а у сільській місцевості зменшилася на 6,5%. Враховуючи той факт, що сумарна кількість міського населення України впродовж того часу не зростала, а зменшилась (на 5,9%), є підстави вважати, що зростання частки українців у містах відбулося не лише завдяки міграційним процесам. Передусім можна зробити висновок, що через нові політичні реалії, значна частка осіб, народжених у змішаних українсько-російських сім'ях (а на кінець 80-х років більше третини росіян народилася у таких родинах), само — ідентифікувались як українці. Про це свідчить і той факт, що частка росіян у містах зменшилась на 6,6% (з 29,0% до 22,4%), а у сільській місцевості на 1,3% (з 8,2% до 6,9%), та загалом — на 4,8 (з 22,1% до 17,3%). Не враховуючи росіян, сумарна частка інших етнічних меншин зменшилася лише на 0,3% (з 5,2% у 1989 році до 4,9% у 2001 році). Порівняно невелика роль імміграції у динаміці етнічно українського населення підтверджується і тим, що за даними перепису населення 2001 року лише 1,4% етнічних українців народилися на території Російської Федерації.

Отже, згідно з останнім переписом, етнічно українське населення становило 77,8% від усього населення і 87,1% від сільського населення. Дещо меншою (73,7%) є питома вага етнічно українського населення в структурі міського населення, що водночас є наслідком демографічної політики минулих періодів і вагомим чинником сучасних культурних і політичних стосунків, оскільки саме міське населення має визначальний вплив на соціальні процеси. Важливо однак зауважити, за період з 1989 по 2001 роки розрив у питомій вазі етнічних українців у сільському та у міському населенні істотно зменшився (на 7%) внаслідок більшого приросту частки українців у міському населенні (частка українців у містах зросла на 7,9%, а у сільській місцевості — лише на 0,6%), відображаючи об'єктивну і прогресивну тенденцію подолання контрастності етнонаціональної структури міського і сільського середовищ, характерної для етносоціально-географічних співвідношень у більшості залежних країн.

Статева структура етнічно українського населення України залишається незрівноваженою: частка жінок — 53,6%, чоловіків — 46,4% (середнє по Україні співвідношення — 53,7% до 46,3%). Кількість жіночого населення є у 1,15 раза вищою, ніж чоловічого. Це є значним негативним чинником етнодемографічного й етносоціального розвитку. Однак, як бачимо за середніми співвідношеннями, незрівноваженість статевої структури українців все ж є меншою, ніж населення етнічних меншин загалом. Найбільший розрив між кількістю жінок-українок та чоловіків-українців є характерним для регіонів з найгострішими виявами демографічної кризи (північний схід, центр), а найменший — для західних регіонів з більш сприятливою демографічною ситуацією, що підтверджує взаємопов'язаність демографічних процесів. Так, у Донецькій та Кіровоградській областях жіноче етнічно українське населення переважає чоловіче у 1,18 раза, у Луганській області — у 1,17 раза, водночас у Закарпатській області — лише у 1,07 раза, у Волинській та Івано — Франківській областях — у 1,12 раза. Окрім безпосереднього впливу на процеси відтворення, статева структура населення української нації має й деякі інші конкретні етнополітичні функції, зокрема, у тому аспекті, що ступінь мовної русифікації чоловічого етнічно українського населення все ж є вищим ніж жіночого (тут позначилась роль служби в армії, більшої міграційної активності та інших чинників).

Наростання негативних тенденцій помітне й у віковій структурі української етнічної нації. Це, наприклад, неухильне зростання частки населення пенсійного віку і відповідне зменшення частки населення середнього та дитячого віку, внаслідок чого збільшується демографічне навантаження на працездатне населення. Відповідно до даних перепису 2001 року частка етнічно українського населення у непрацездатному віці становила 23,2% (серед жінок 29,4%, чоловіків — 16,1%). Середній вік етнічних українців становив 38,2. Серед найбільших етнічних груп більш сприятливі демографічні характеристики мають кримські татари (частка населення пенсійного віку 15,3%, середній вік — 33,4), румуни (частка населення пенсійного віку 19,3%, середній вік — 35), угорці (частка населення пенсійного віку 20,6%, середній вік — 37,2%) і, навпаки, менш сприятливі — білоруси (частка населення пенсійного віку — 40,3%, середній вік — 50), поляки (частка населення пенсійного віку — 40,9%, середній вік — 49,5), росіяни (частка населення пенсійного віку — 26,4%, середній вік — 41,9), болгари (частка населення пенсійного віку — 25,4%, середній вік — 40,7). Найвища частка (понад 26%) етнічно українського населення пенсійного віку є у північно — східних та центральних областях, найменша (менше 20%) — у Закарпатській області та у м. Києві.

Розвиток поколінь українців у різних геополітичних умовах зумовив більше, ніж це могло б бути в стабільних умовах незалежного етнополітичного розвитку, поширення культурно-ідеологічних бар'єрів між ними, послаблюючи міжпоколінні зв'язки. Так само у різних вікових категоріях спостерігаються різні вияви кризи української етнічності. Зокрема, серед українського населення старшого віку, за винятком західних регіонів, досить помітними є впливи більшовицької ідеології і «загальнорадянської» ідентичності, але зберігається культурна ідентифікація з українським мовно-культурним середовищем. Водночас для населення молодого віку через різні соціально-політичні чинники характерним є етнонаціональний нігілізм, залежність від російської масової культури та російського інформаційного середовища.

Кризові вияви української етнічності стосуються й природного приросту українського населення, значення якого, починаючи з 60-х років минулого століття, виявляло тенденцію до зменшення, насамперед з огляду на входження України у фазу демографічного переходу, відлуння демографічних втрат 30-х і 40-х років минулого століття, масовий виїзд молоді на т. зв. новобудови п'ятирічок, занепад сільської місцевості. Перепис населення 1989 року зафіксував різке зменшення природного приросту етнічних українців (майже у два рази) порівняно з 1979 роком. Слід зауважити, що етнічні українці у природному прирості усього населення становили у 1989 році лише 64,1%, що було значно меншим від їхньої питомої ваги в усьому населенні. Процес депопуляції (природного скорочення) українського населення, що намітився ще у кінці 70-х років (перепис населення уже у 1979 році зафіксував від'ємний природний приріст етнічних українців (-1,0%) у сільській місцевості), поглибився соціально-економічними негараздами перехідного періоду впродовж 90-х років (житлова проблема, безробіття, масові трудові поїздки за кордон). Однак, попри помітні загальнодержавні негативні тенденції, природний приріст серед українців є на сьогодні істотно диференційованим за регіонами з огляду на співвідношення сільського і міського населення, вікову структуру населення, показники шлюбності і розлучуваності, культурно-релігійні стереотипи і значною мірою відповідає географії природного приросту усього населення. Найнижчими є значення природного приросту у тих регіонах, де внаслідок прискореної (значною мірою штучно) урбанізації відбулися негативні зміни у віковій структурі сільського населення, і водночас у міському середовищі зросли соціальні негаразди та змінились підходи до моделювання сім'ї (Чернігівська, Сумська, Полтавська, Луганська області).

Порівняти значення природного приросту українців та представників етнічних меншин, зважаючи на обмеженість результатів перепису, можна лише опосередковано й у розрізі окремих регіонів. Зокрема, Л. Шабашова, аналізуючи етнодемографічну ситуацію у Закарпатському регіоні, виявила вищі, порівняно з українцями, показники природного приросту румунської і ромської етнічних груп і, навпаки, менші — етнічно угорського населення (2003), які вона пояснює різними культурними стереотипами та підходами до моделювання сім'ї. Так само, на основі зіставлення демографічних показників за окремими адміністративними одиницями, а також спираючись на дані щодо вікової структури у розрізі етнонаціональних спільнот і груп, можна виявити значно менший природний приріст етнічних українців, порівняно з населенням кримських татар, і дещо менший, порівняно з деякими етнічними групами Північної і Південної Бессарабії (молдавани, гагаузи).

Одним з вагомих чинників, які впливають на природні процеси етнонаціонального відтворення, є шлюбність та розлучуваність. У цьому аспекті в Україні на сьогодні склалася ще більш тривожна ситуація. Зокрема, кількість шлюбів на 1 000 осіб за останні роки скоротилася майже удвічі, а кількість розлучень, навпаки, значно зросла. Так, у 2003 році у середньому по Україні на 1 000 осіб припадало 7,8 шлюбів і 3,7 розлучень. Як бачимо, кількість шлюбів є лише у 2,2 раза вищою від кількості розлучень, що є ще одним чинником демографічної кризи. У регіональному розрізі найнижчий показник шлюбності є у найбільш демографічно неблагополучних Сумській, Чернігівській, Кіровоградській, Луганській, Донецькій областях та АР Крим і дещо вищим від середніх значень у західних областях та у містах Київ і Севастополь. Найменшим у західних областях є і показник розлучуваності, підтверджуючи взаємопов'язаність багатьох демографічних процесів. Водночас у двох містах загальнодержавного значення (Києві і Севастополі) показник розлучуваності є одним з найвищих. Питома вага розлучених українських чоловіків становить 6,4% від усього чоловічого населення дорослого віку, жінок — аж 9,6%. Тобто розлученими є фактично кожен п'ятнадцятий український чоловік і кожна десята українська жінка. Це дещо менше, ніж серед етнічних росіян і білорусів, але більше, ніж серед кримських татар, молдаван, болгар, угорців та румунів.

Згідно з переписом 1989 року, приблизно 75% етнічних українців проживало у сім'ях, де всі члени сім'ї українці. Середній розмір української сім'ї (3,2 осіб, за переписом 1989 року) відповідає середньому по Україні і є дещо вищим від середнього розміру російської (3,0), білоруської (2,9), польської (2,9) і єврейської сімей (2,8), але нижчим від середнього розміру молдавської і болгарської (3,4) сімей.

Етнічні українці становили більшість у всіх областях України: понад 90% у 13 областях (Вінницькій, Волинській, Житомирській, Івано — Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Полтавській, Рівненській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській), від 80 до 90% — у чотирьох областях (Закарпатській, Миколаївській, Сумській, Херсонській) і м. Києві, від 70 до 80% — ще у чотирьох областях (Дніпропетровській, Запорізькій, Харківській, Чернівецькій), понад 60% в Одеській області і від 50 до 60% у Донецькій та Луганській областях (рис. 5.5). Меншість — лише в АР Крим і м. Севастополі, хоча в двох з чотирнадцяти адміністративних районів Криму (Первомайському і Красноперекопському) етнічні українці становлять відносну більшість, а у Роздольненському районі частки українців та росіян є приблизно рівними (понад 40%).

В районах компактного розселення етнічних меншин на заході України найменшою є частка етнічних українців у Герцаївському районі (5%). В південно-західній Одеській області найнижчою є наявність українців у Болградському районі (7,6%). Водночас у східній частині України у кількох адміністративних районах (Путильський, Краснодонський, Станично-Луганський) з кількісним переважанням етнічних росіян частка українців все ж перевищує 30% й спостерігається тенденція до вирівнювання питомої ваги українців та росіян. Це стосується й таких міст Луганської області, як Краснодон, Свердловськ, Стаханов. У Кримському регіоні дещо більше послаблення питомої ваги українців характерне для східних та передгірських районів.

Істотно диференційованим за регіонами є і кількісне переважання українців над кількістю населення найбільшої етнічної групи (у більшості регіонів це етнічні росіяни, у Закарпатській області — угорці, Чернівецькій — румуни). Отже, у 14 областях українського історичного ядра (Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано — Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська) коефіцієнт кількісного переважання українців є вищим від дев'яти; у двох західних областях (Закарпатській і Чернівецькій) українці кількісно переважають другу етнічну групу у понад шість разів, а у двох південних (Херсонській й Миколаївській) — у понад п'ять разів. Водночас у двох східних регіонах (Донецька та Луганська області) коефіцієнт кількісного переважання українців над найбільшою етнічною групою становить лише 1,5 (табл. 5.5 і рис. 5.7).

Територія поширення українців як автохтонного населення має компактний характер, що підтверджується й етнонаціональною структурою сільського населення регіонів, у 15-ти з яких частка етнічних українців перевищує 90%, а ще у восьми — 70%. (рис. 5.6). Питома вага етнічно українського сільського населення є вищою від середньорегіональних значень частки українців у більшості регіонів (за винятком Чернівецької області та АР Крим). Але, на відміну від минулого століття, українське населення становить більшість не лише в сільській місцевості, а й у міському населенні всіх регіонів, за винятком АР Крим. У Чернівецькій області частка українців у міському населенні (80,5%) є вищою ніж у сільському (71,3%).

Рис.5.5. Частка етнічних українців у регіонах України

Рис. 5.6. Частка етнічних українців у сільському населенні України

Рис. 5.7. Регіональні відмінності співвідношення кількості етнічних українців та найбільшої етнічної групи

Таблиця 5.5

Деякі параметри соціального складу та розміщення етнічних українців в Україні

Сучасну конфігурацію української етнічної території в Україні значною мірою визначають кордони державної території. Її форма, абстрагуючись від державних кордонів, відображає, з одного боку, географію первинного ядра в межах Полісся та Лісостепу, а також поширення ареалів пізнішої колонізації Степу та, з другого боку — колонізаційний натиск сусідніх народів, зокрема, відносно глибоке проникнення румунсько-молдавського етнічного масиву.

З часу закінчення Другої світової війни значної еволюції зазнали українські етнічні межі. Так, волюнтаристські, але вже безповоротні зміни післявоєнного періоду в районі українсько — польського розселення, зумовили на сьогодні однозначно лінійний характер українсько-польської етнічної межі. Поступово відступає до лінії українського кордону й межа розселення українців на території сучасної Румунії (Мармарощина, Південна Буковина), залишаючи переважно лише невеликі острови українських поселень. Подібні процеси, хоча й не так інтенсивно, відбуваються й на українсько-словацькому та українсько-російському пограниччі. Значною мірою зберігається перехідний характер українсько-білоруської етнічної межі. Водночас, з огляду на повернення депортованого населення, зростає дифузність етнічної межі українського розселення у північній частині Криму.

Середня густота етнічно українського населення в межах України становить 62,2 осіб на км.² Різке зменшення густоти етнічних українців (до 18,9 осіб на км²) характерне лише для Криму. У всіх інших регіонах значення цього показника є вищими за 30 осіб на км. А у Донецькій, Івано-Франківській та Львівській областях густота українців є вищою за 95 осіб на км², що дає підстави стверджувати: густота всього населення України формується насамперед густотою населення етнічних українців. Демографічний центр етнічно українського розселення в Україні зміщений дещо на захід від демографічного центру всього населення України. За міжпереписний період, через відносно більший приріст кількості українців у східних і деяких південних регіонах, він змістився більше на схід, тоді, коли демографічний центр всього населення, у зв'язку з вищою депопуляцією населення північно-східного регіону, — навпаки, на захід. Унаслідок цього відбулося ще більше зближення центрів розселення етнічно українського населення та населення України загалом.

У соціально-географічній структурі української етнічної нації дуже важливим залишається співвідношення сільського і міського населення. Питома вага міських жителів серед етнічних українців за останнім переписом становила 63,0%, що все ще є нижче середнього по Україні рівня урбанізації (67,%). Частка міського населення серед українців найвища (понад 90%) у найбільш урбанізованих регіонах (Дніпропетровська, Донецька, Луганська області), разом з тим у Закарпатській, Вінницькій, Івано-Франківській, Тернопільській областях питома вага міських етнічних українців є лише від 35 до 45%.

Соціально-культурне становище українців в Україні є двоїстим. З одного боку, українці є етнічною більшістю, але з другого — помітною, а подекуди визначальною, є інерція статусу українців як дискримінованої національної меншини в складі колишнього Радянського Союзу. Це виявляється не лише у мовній асиміляції українського населення, але й у вживанні української мови в культурній сфері і навіть у соціальній структурі населення. Згідно з дослідженням Т. Рудницької, ранжований ряд за кількісними пропорціями представництва етнонаціональних спільнот в управлінському середовищі України (на високостатутних щаблях соціально-професійної драбини) має такий вигляд: 1 місце — євреї, 2 — росіяни, 3 — білоруси, 4 — українці, 5 — поляки, 6 — болгари і 7 — молдавани (1998). Порівняно меншою є і частка українців у середовищі приватного підприємництва і особливо малою — у середовищі великого бізнесу. За матеріалами перепису 1989 року, етнічні українці знаходились лише на четвертому місці (після євреїв, росіян і білорусів) і за часткою осіб з вищою і середньою спеціальною освітою. Перепис 2001 року також засвідчив їхнє деяке відставання від етнічних росіян та білорусів за здобуттям повної вищої освіти. Отже, при загалом достатній повноті сучасної соціальної структури української етнічної нації простежуються й окремі вияви соціально-культурної незрівноваженості в її структурі (недостатнє представництво в інженерно-технічній та бізнесових елітах, традиційних (кіно) та нових галузях культури і міської молодіжної субкультури), що поряд з інерцією дискримінованого соціального становища українців у попередні історичні періоди є негативним чинником у реалізації українським народом державотворчих функцій.

Запитання та завдання для самоконтролю:

1. У чому виявляється державоформуючий характер української етнічної нації в Україні?

2. Розкрийте демографічні параметри та особливості розселення етнічних українців за регіонами України та у розрізі сільського й міського населення.

3. Охарактеризуйте особливості соціальної структури та соціально — культурні проблеми життєдіяльності української етнічної нації.