Історія географії - Мирослава Влах 2018

2. Навчально-методичний розділ
2.1. Завдання семінарських і самостійних робіт змістового модуля 1
Тема 1. Антична натурфілософія і зародження наукових напрямків географічних досліджень

Мета: розкрити сутність античної натурфілософії; висвітлити особливості та методологічні засади географічних ідей античних натурфілософів; розкрити античні корені сучасних географічних науково-теоретичних ідей і концепцій; показати місце України в античному геокультурному колі.

Знати: наукові праці античних натурфілософів (Гекатей Мілетський, Геродот, Ератосфен, Аристотель, Страбон, Клавдій Птолемей) як першоджерела вивчення античної географії.

Уміти: користуватися літературними, картографічними та інтернет-джерелами для вивчення географії античного світу.

Головні терміни і поняття: Анакумена, антична космологія, антична (грецька) натурфілософія, античність, антропоцентризм, буддизм, геліоцентризм, географічний бігевіоризм, географічний детермінізм, географічний посибілізм, географія, геософія, геоцентризм, грецизми, гуманізм, еллінізм, землеопис, історична географія, історичне джерелознавство, історіографія, історіософія, історія географії, класична географія, космографія, латинізми, натурфілософія, некласична географія, Ойкумена, перипли, періогези, постнекласична географія, телеологізм, теорія водних цивілізацій, теорія природних (натуральних), місць, фізіоцентризм, хора, хорологія, християнство, цивілізація.

План семінарського заняття

1. Суть натурфілософських уявлень античного світу.

2. Історичні корені давньогрецької натурфілософії.

3. Особливості поглядів на Землю мілетської та піфагорійської шкіл давньогрецької натурфілософії.

4. Геродот і опис Скіфії.

5. Загальноземлезнавчі погляди Аристотеля. Аристотель і диференціація географічної науки.

6. Математико-географічні ідеї античних учених (Піфагор, Клавдій Птолемей, Ератосфен).

7. Проблема взаємодії природи та суспільства в античній натурфілософії. Географічний матеріалізм античних учених і його оцінка.

8. Співвідношення гуманітарного та природничо-наукового аспектів у працях античних учених (Платон, Страбон).

Література

1. Атлас історії української державності. Українські землі від найдавніших часів до сьогодення / В. Грицеляк, І. Дикий, І. Ровенчак. — Львів : НВФ «Карти і атласи», 2013. — 128 с.

2. Ашерсон Н. Черное море. Кольїбель цивилизации и варварства / Н. Ашерсон [пер. с англ.]. — М. : Corpus, 2017. — 480 с.

3. Боднарский М. С. Античная география : кн. для чтения / М. С. Боднарский. — М. : Географгиз, 1953. — 374 с.

4. Влах М. Р. Історія географії : навч. посібник / М. Р. Влах. — Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2014. — 330 с.

5. Галицький В. І. Географічні відкриття : дослідження і дослідники : календар-довідник / В. І. Галицький, Н. Ф. Галицька. — К. : Рад. шк., 1988. - 238 с.

6. Геродот. Історії в дев'яти книгах / Геродот [пер., передм. та прим. А. О. Білецького]. — К. : Наук. думка, 1993. — 576 с.

7. Джеймс П. Все возможные миры. История географических идей / П. Джеймс, Дж. Мартин [пер. с англ.]. — М. : Прогресс, 1988. — 672 с.

8. Дитмар А. Б. География в античное время: очерки развития физико-географических идей / А. Б. Дитмар. — М. : Ммсль, 1980. — 148 с.

9. Дитмар А. Б. Рубежи Ойкумени. Эволюция представлений античних учених об обитаемой земле и природной широтной зональности / А. Б. Дитмар. — М. : Мисль, 1973. — 135 с.

10. Ельницкий Л. А. Знания древних о северних странах / Л. А. Ельницкий. — М. : Гос. изд-во геогр. лит., 1961. — 224 с.

11. Исаченко А. Г. Развитие географических идей / А. Г. Исаченко. — М. : Мисль, 1971. — 416 с.

12. Лукрецій Тіт Кар. Про природу речей : поема / Тіт Кар Лукрецій [пер., передм. та прим. А. Содомори]. — К. : Дніпро, 1988. — 191 с.

13. Лурье С. Я. Геродот / С. Я. Лурье. — М. ; Л. : Изд-во АН СССР, 1947. — 326 с.

14. Максаковский В. П. Историческая география мира : учеб. пособ. для вузов / В. П. Максаковский. — М. : Экопрос, 1997. — 594 с.

15. Мукитанов Н. К. От Страбона до наших дней / Н. К. Мукитанов. — М. : Мысль, 1985. - 237 с.

16. Поросенков Ю. В. История и методология географии / Ю. В. Поросенков, Н. И. Поросенкова. — Воронеж : Изд-во Воронеж ун-та, 1991. — 224 с.

17. Рудницький С. Історія землезнания України / С. Рудницький. — Ч. 1. Старі віки. — Київ; Прага, 1925. — 131 с.

18. Рудницький С. Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання / С. Рудницький // Зап. іст.-філол. відділу ВУАН. — 1927. — Кн. 13-14.

19. Саушкин Ю. Г. История и методология географической науки : курс лекций / Ю. Г. Саушкин. — М. : Изд-во МГУ, 1976. — 424 с.

20. Снисаренко А. Б. Властители античних морей / А. Б. Снисаренко. — М. : Мисль, 1986. — 239 с.

21. Страбон. География в 17 кн. / Страбон [пер., ст. и комент. Г. А. Стратановского]. — М. : Ладомир, 1994. — 944 с.

22. Томсон Дж. О. История древней географии / Дж. О. Томсон [пер. с англ.]. — М. : Изд-во иностр. лит., 1953. — 592 с.

23. Філософський енциклопедичний словник [гол. редкол. В. І. Шинкарук]. — К. : Абрис, 2002. — 744 с.

24. Шаблій О. І. Основи суспільної географії / підручник для студ. вищ. навч. закл. / О. І. Шаблій. — [2-ге вид.]. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2012. - 296 с.

25. Шаблій О. І. Суспільна географія : теорія, історія, українознавчі студії / О. І. Шаблій. — Львів : Вид. центр ЛНУ ім. І. Франка, 2001. — 744 с.

26. Шуйский Ю. Д. Географическая наука в античном мире и в период Средневековья / Ю. Д. Шуйский. — Одесса : ВМВ, 2008. — 180 с.

Завдання для самостійної роботи

1. Проаналізувати епічні поеми «Іліада»¹ і «Одіссея»² та підтвердити слова Страбона, що Гомер (VІІІ ст. до Р. Х.) був єдиним із поетів давнини, хто знав майже все про Ойкумену, про народи, що її заселяють, їхнє походження, спосіб життя і культуру.

2. З використанням літературних, картографічних та інтернет-джерел, розкрити вплив фінікійців на становлення географічного світогляду давніх греків.

3. Проаналізувати статтю С. Рудницького «Про становище історичної географії в системі сучасного землезнання» [18] і розкрити його внесок у становлення української історичної географії.

4. Ознайомитись із методикою, структурою і термінологією праці Страбона «Географія в 17 книгах» [21].

5. З використанням додатків вивчити головні напрямки просторової активності європейців античного часу, зокрема, проаналізувати маршрути плавань Піфея і Ганнона.

Ганнон — карфагенський мореплавець V ст. до Р. Х., який з метою заснування фінікійських колоній здійснив плавання вздовж західного узбережжя Африки до Ґвінейської затоки (можливо, до вулкана Камерун). Згадка про це є в рукописі Х ст. під назвою «Перипл Ганнона». «Диких» людей на одному з відкритих островів Ганнон назвав горилами (у 1947 р. американський місіонер Т. Севідж назвав горилами відкритий ним в Африці вид людиноподібних мавп).

Піфей (380 - 310 рр. до Р. Х.) — давньогрецький купець, мандрівник, географ, що народився у західносередземноморській колонії Массалія (сучасний Марсель). Піфей близько 325 р. до Р. Х. здійснив подорож уздовж берегів Північної Європи, Британії, по Балтійському морю. Перший грек, який описав полярний день, полярне сяйво і багаторічні льодовики. Суперечки навколо згадуваного ним острова Туле, що розміщений за Полярним колом (полярний день там триває цілий місяць), не стихали багато сторіч. Книга Піфея «Про океан» з описом подорожі не збереглась, однак на неї посилаються Страбон, Пліній Старший, Полібій та інші автори, часто щоб спростувати його дані.

6. Вивчити географію «східних» походів Александра Македонського (356 - 323 рр. до Р. Х.) і розкрити їхній вплив на розвиток античної географії.

7. Проаналізувати територіальне охоплення і масштаб карти Північного Причорномор'я, складеної Клавдієм Птолемеєм і виданої А. Ортелієм 1590 р.

8. Доповнити та проаналізувати словник географічних термінів, запроваджених у науковий ужиток давніми греками (грецизми) і римлянами (латинізми) (табл. 2.1). Проаналізувати метафоричність географічних грецизмів і латинізмів.

Таблиця 2.1

Географічні грецизми і латинізми

9. Доповнити і проаналізувати словник топонімів на основі давньогрецької і латинської мов (табл. 2.2). У ході укладання словника звернути особливу увагу на псевдокласичну топоніміку півдня України, особливо Криму, що відійшов до Російської імперії після 1783 р. унаслідок російсько-турецької війни.

Таблиця 2.2

Топоніми на основі грецької і латинської мови

10. Проаналізувати назви провінцій — адміністративних одиниць Давньоримської держави, виконати їхню сучасну ідентифікацію, розкрити внесок давніх римлян в історичну топонімію, історичне та сучасне країнознавство.

Римські провінції 117 р.: Азія, Аквітанія, Аравія Петреа, Ассирія, Африка, Ахея, Балеари, Белґіка, Бетика, Британія, Верхня Германія, Віфінія, Галатія, Дакія, Далмація, Єгипет, Італія, Юдея, Каппадокія, Кіпр, Кілікія, Комагена, Корсика й Сардинія, Котські Альпи, Крит і Киренаїка, Лікаонія, Лікія, Луґдунська Ґаллія, Лузитанія, Мавританія, Македонія, Мала Вірменія, Мезія, Нарбонська Галлія, Нижня Германія, Норик, Нумідія, Осроена, Памфілія, Паннонія, Пеннінські Альпи, Приморські Альпи, Пісидія, Понт, Реція, Сирія, Сицилія, Софена, Тарраконська Іспанія, Фракія, Епір.

Північне Причорномор'я не входило до складу Римської імперії, однак античні держави (Тіра, Ольвія, Херсонес, Боспорське царство) були її опорними центрами.

Матеріальним підтвердженням перебування України у Давньоримському цивілізаційному крузі є залишки давніх оборонних споруд, будівництво яких пов'язують з діяльністю римського імператора Марка Ульпія Траяна (53 - 117), відомого обширними завоюваннями. Оборонні споруди, що сягають подекуди до 8 м, збереглися на території сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та Чернівецької областей України, а також у Молдові та Румунії. Їхнє будівництво розпочали римляни у І-ІІ ст., коли просувалися на північний схід. У ІІІ-ІV ст. місцеві слов'янські племена продовжили їхнє спорудження і використовували для захисту своїх земель від ворожих нападів. Частину Траянових валів добудували згодом анти. У Середньому Придніпров'ї подібні споруди мають назву Змієвих валів.

11. Проаналізувати політико-географічну диференціацію світу на початку нової ери, зокрема, співвідношення таких політико-географічних утворень, як Римська держава і Барбарикум (лат. barbaricum), або Варварська Європа — Європа поза територіальними межами Римської імперії.

Термін «варвари» (лат. barbari, від грец. βάρβαροι — чужоземці) зазнав у науковій і побутовій свідомості певної еволюції. Варварами греки називали всі інші народи. У часи Римської держави, що провадила обширну колонізаторську політику, насамперед у Європі (завоювання Іберії, Ґаллії, Іллірії, Фракії, Британії), варварами називали народи, що не приєдналися до античної культури або активно протидіяли їй. У переносному значенні варвари — жорстокі, грубі люди, руйнівники культурних цінностей.

Барбарикум римляни сприймали як певну етнокультурну спільність, оскільки римський світ належав до типу культури античного поліса, а варварський - до типу культури скотарів-кочів- ників. Соціально-політичні зміни у Європі, насамперед прийняття християнства, зумовили зникнення поняття Барбарикум.

Питання для самоперевірки

1. Що розуміють під поняттям «антична натурфілософія»?

2. У чому полягає суть античної натурфілософії та її відмінність від натурфілософії пізніших часів?

3. З іменами яких античних учених пов'язаний розвиток країнознавства - історично початкової форми географічного знання?

4. Античні витоки вчення про зональні процеси на Землі.

5. Як теорія пізнання Аристотеля вплинула на його загально-землезнавчі погляди?

6. Розкрити подібність і відмінність географічно-детерміністських поглядів Гіппократа, Геродота і Страбона.

7. Як вплинули військові операції і територіальні завоювання Давнього Риму на географічний світогляд античних учених?

8. Яким був внесок греків за походженням у розвиток географічної науки в Римську епоху? Роль Страбона і Клавдія Птолемея у цьому процесі.

9. Географічні уявлення й узагальнення римських авторів Тита Лукреція Кара, Помпонія Мели, Плінія Старшого та ін.

10. Навести матеріальні та духовні докази перебування України в давньогрецькому і давньоримському геокультурному крузі.

11. Чому давні греки у V ст. до Р. Х. змінили назву Понту Аксейнського (грец. Πόντος Άξενος — Негостинне море, назване через труднощі в навігації і дикі племена, що заселяли його узбережжя) на Понт Евксейнський (грец. Πόντος Ενξενος — Гостинне море), а деякі античні автори (Теокріт, Сенека, Лукіан) називали це море Скіфським? Пояснити походження інших етнічних назв Чорного моря — Таврійське, Сурозьке, Грецьке, Руське. Які сучасні версії етимології назви Чорне море? Чи відомі вам міфологічні уявлення східних народів про кольористику сторін світу, зокрема, все, що розміщене на південь, — біле і червоне, а на північ - чорне, наприклад, турецькою мовою Чорне море - Karadeniz (Чорне море), Середземне море — Akdeniz (Біле море)?

12. Чому в античні часи Керченську протоку називали Кіммерійським Боспором (грец. Κιμμέριος Βόσπορος; від Βός - віл і перед - шлях назад, буквально «коров'ячий брід»)? Вона розділяла Боспорське царство на дві частини: столицею європейської частини був Пантікапей, азійської - Фанагорія.

13. «Стародавнє місто Херсонес Таврійський і його хора» внесені до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (2013). Крім самого давньогрецького міста-держави, було також внесено хору — сільськогосподарський округ навколо нього. Херсонес Таврійський, заснований вихідцями з Гераклеї Понтійської та острова Делос у 528 - 527 рр. до Р. Х., проіснував майже дві тисячі років. Він був великим політичним, економічним, культурним центром регіону і відігравав значну роль у розвитку багатьох стародавніх народів. Нове життя Херсонеса відраховують з 1827 р., коли розпочато перші археологічні розкопи. До російської окупації тут функціонував великий науково-дослідний центр Національний заповідник «Херсонес Таврійський».

14. Які давньогрецькі міста-держави існували на території Північного Причорномор'я? Яку роль вони відігравали у політичному, економічному і культурному житті регіону?

Cловник термінів і понять

Анакумена (від старогрец. άν — ні, без і οικουμένη — залюднений світ) — антонім терміна Ойкумена; не заселена постійно і не використовувана господарсько людиною частина Землі. До Анакумени належать пустельні, полярні простори, найвищі гірські пасма.

Антична (грецька) натурфілософія - система найзагальніших законів природознавства античного часу (VІІІ ст. до Р. Х. - V ст. після Р. Х.), у якій головну увагу приділяли космогонії та космології; заклала основу для майбутнього розвитку точних наук.

Античність (від лат. antiquitas — стародавній) — період історії від VІІІ ст. до Р. Х. до V ст. після Р. Х. у реґіоні Середземного моря. Відрізняється від попередніх і наступних періодів спільними та сталими культурними традиціями, а з початку I ст. унаслідок розширення Римської імперії також політичною та культурною цілісністю.

У вузькому розумінні античністю вважають історію стародавньої (архаїчної) та класичної Греції, еллінізму і Римської імперії (однак лише доби республіки, принципату й домінату).

У ширшому розумінні античність охоплює також історію Єгипту, Межиріччя, Сирії, Персії та Малої Азії, починаючи із виникнення писемності (близько 3500 р. до Р. Х.).

Антропоцентризм — тип наукового світогляду, згідно з яким людина і Земля як місце перебування людини перебувають у центрі наукового пізнання (Давня Греція, Римська держава, Середньовіччя, часи гуманізму, друга половина ХХ - початок ХХІ ст.).

Буддизм (франц. bouddhisme Boudha — Будда, санскр. — просвітлений) — одна зі світових релігій, що виникла у VІ ст. до Р. Х. в Індії. Названа на честь засновника Гаутама (згодом отримав ім'я Будда). Поширена в Китаї, Японії, М'янмі та інших країнах Сходу.

Географічний бігевіоризм (англ. behaviour — поведінка) — напрямок в американській соціології ХХ ст., основою якого є розуміння поведінки людини як сукупності реакцій на вплив довкілля (природного і суспільного).

Географічний детермінізм (лат. determinare — визначати) — філософська концепція, згідно з якою провідним чинником розвитку суспільства є безпосередній вплив особливостей географічного середовища. Ідеї географічного детермінізму сформулювали Ш.-Л. Монтеск'є, К. Ріттер, Е. Реклю, Л. Мечников, Ф. Ратцель. В англомовній літературі його називають також енвайронменталізмом.

Географічний посибілізм (лат. possibilis — можливий) — філософська концепція, яка розглядає географічне середовище як чинник, що обмежує і змінює діяльність суспільства, проте вибір того чи іншого шляху суспільного розвитку залежить від традицій та способу життя людей.

Географія (від грец. γεωγραφία) — термін, використаний Ератосфеном для опису Землі (275 - 195 рр. до Р. Х.).

Геософія — напрямок суспільно-географічних досліджень, що вивчає людський геопростір як продукт ландшафтно-етнічної взаємодії, викликаної духовними чинниками (Ю. Кисельов, 2011).

Геоцентризм, Геоцентрична система світу (від грец Γη, Γαϊα — Земля) — уявлення про світобудову, згідно з яким центральне положення у Всесвіті займає Земля, а навколо неї обертаються Сонце, Місяць, планети, зірки. Альтернатива — геліоцентризм.

Землю здавна вважали центром світобудови. Її утримувала якась міфічна тварина — черепаха, слон, кит. Перший давньогрецький філософ Фалес Мілетський уважав, що Земля плаває у Світовому океані. Анаксимандр Мілетський припустив, що Всесвіт центрально-симетричний і що в ньому немає домінуючого напрямку. А в центрі цього космосу перебуває Земля. Учень Анаксимандра Анаксимен доводив, що Землю утримує від падіння стиснуте повітря. Так само думав і Анаксагор. Погляд Анаксимандра поділяли піфагорійці, Парменід і Клавдій Птолемей. Демокріт підтримував то Анаксимандра, то Анаксимена.

Анаксимандр уявляв Землю у формі низького циліндра. Анаксимен, Анаксагор, Левкіпп уважали її плоскою як стіл. Тільки Піфагор припустив, що Земля має форму кулі. Його наслідували піфагорійці, Парменід, Платон, Аристотель. Так виникла канонічна форма геоцентричної системи, яку активно розробляли давньогрецькі астрономи: Земна куля перебуває в центрі сферичного Всесвіту, а видимий добовий рух небесних тіл є відображенням обертання космосу навколо світової осі.

Щодо світил, то Анаксимандр уважав, що зорі найближчі до Землі, далі розташовані Місяць і Сонце. Анаксимен уперше висловив припущення, що зірки найвіддаленіші від Землі. Цю ідею поділяли вчені пізніших часів (за винятком Емпедокла, який підтримував Анаксимандра). Виникла думка, що чим більший період обертання світила, тим далі розміщена сфера, на якій воно перебуває. Отже, порядок розташування світил уявлявся таким: Місяць, Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн, зірки. Щодо Меркурія і Венери, то у греків не було єдиної думки про їхнє розташування: Аристотель і Платон поміщали їх за Сонцем, Клавдій Птолемей — між Місяцем і Сонцем. Аристотель уважав, що вище сфери зірок немає нічого, навіть простору, натомість стоїки переконували, що світ занурений у нескінченний порожній простір; атомісти вслід за Демокрітом доводили, що за нашим світом, який обмежений сферою зірок, є інші подібні світи. Цю думку підтримували епікурійці. її яскраво зобразив Тит Лукрецій Кар у поемі «Про природу речей».

Наукова революція XVII ст. виявила, що геоцентризм несумісний з астрономічними фактами і суперечить фізиці; поступово усталилася геліоцентрична система світу, піонером у створенні якої був М. Коперник. Телескопічні відкриття Г. Галілея, відкриття законів Й. Кеплера і створення класичної механіки та відкриття закону всесвітнього тяжіння І. Ньютоном повністю підтвердили геліоцентричну систему.

Геліоцентризм, або Геліоцентрична система світу (від грец. ηλιος, — Сонце, і лат. centrum — осердя, центр) — учення в астрономії та філософії, яке ставить Сонце у центр Всесвіту, а навколо нього (точніше, навколо спільного центра мас усієї його системи) обертаються всі тіла, у тім числі планети, зокрема, Земля. Протилежне вчення - геоцентризм.

Окремі висловлювання на користь цієї системи є у давньогрецького мислителя Аристарха Самоського, середньовічного французького природознавця М. Орезма, німецького філософа, кардинала пізнього Середньовіччя М. Кузанського та ін.

Однак справжнім творцем геліоцентричної картини Світу є М. Коперник, який на початку XVI ст. у праці «Про обертання небесних сфер» (лат. «De revolutionibus orbium coelestium») 1543 р. математично обґрунтував ідею про рух Землі й інших планет навколо Сонця, визначив послідовність розташування планет, обчислив їхню відносну віддаленість від Сонця тощо.

Учення М. Коперника мало важливе значення в розвитку природознавства. Його ідеї розвинуті згодом у працях Дж. Бруно, Г. Галілея, Й. Кеплера, І. Ньютона та ін. Зокрема, коперниківську систему уточнено: Сонце розташоване в центрі не всього Всесвіту, а лише Сонячної системи.

Боротьба учених за перемогу геліоцентризму, на противагу ідеї геоцентризму в панівній за Середньовіччя теології, означала прогрес науки Нового часу загалом, зумовила її подальший розвиток.

Грецизми — різновид запозичень, слово, його окреме значення, вислів, морфема тощо, запозичені з давньогрецької мови або утворені за її зразком.

Грецизми розпізнають: 1) за звуками а, е, ф на початку слова; 2) за поєднанням приголосних кс, пс, мп, мв; 3) за кореневими морфемами авто (грец. «сам»), аеро (грец. «повітря»), агро (грец. «поле»), гео (грец. «земля»), біо (грец. «життя»), гідро (грец. «вода»), філ (грец. «друг»); 4) за суфіксами -іст, -ад, -изм, -ит; 5) у складних словах, одна частина яких - грецького походження, наприклад, гетеро-, гіпо-, гомо-.

Гуманізм (лат. humanus — людський, людяний) — система ідей і поглядів на людину як на найвищу цінність суспільства. Поняття гуманізму, запроваджене Цицероном (ІІ ст. до Р. Х.), містило уявлення про цінність і значущість людини, про можливість досягнення гуманістичного ідеалу завдяки вихованню (система шкільного виховання «Humanioria»). Розуміння гуманізму поглиблене в епоху Ренесансу (А. Данте, Ф. Петрарка) — як вираження «цілісності людського духу», свідчення «повноти та неподільності природи людини». Розрізняють теологічні й атеїстичні версії гуманізму. Світський гуманізм поділяють на натуралістичний і соціально-культурний різновиди.

Для сучасного періоду характерне «перевідкриття» гуманізму. Основні ідеї «оновленого гуманізму» — людський вимір економіки і політики, екологічна етика, етика та мораль ненасильства, діалог і толерантність як імперативи людських взаємин, «активізм» як принцип ставлення до несприятливих умов буття («позитивний екзистенціалізм»), соціальний прагматизм, орієнтація на реальні потреби й турботи людини.

Еллінізм — період в історії Середземномор'я, передусім східного, що тривав від часу смерті Александра Македонського (323 р. до Р. Х.) до остаточного запровадження римського панування на цих територіях, що звично датують падінням птолемеївського Єгипту (30 р. до Р. Х.). Термін спочатку означав правильне вживання грецької мови, особливо не греками, однак після опублікування праці Й. Г. Дройзена «Історія еллінізму» (1836 - 1843) поняття ввійшло в історичну науку.

Особливістю елліністичного періоду було поширення грецької мови і культури на територіях, що ввійшли до складу держав діадохів (воєначальників Александра Македонського, які розділили після його смерті імперію на декілька самостійних частин), і взаємопроникнення грецької та східних (насамперед, перської) культур, а також виникнення класичного рабства.

Землеопис (περιοδοσ γεσ) — термін, уперше використаний Гекатеєм Мілетським у назві його праці, змістом якої була систематизація периплів і періегезів.

Історична географія — галузь знань на стику історії та географії; географія окремої території на певному етапі її історичного розвитку. В історичній науці історії географії звичайно відводять роль допоміжної дисципліни, у географічній науці історичну географію зараховують до суміжних дисциплін.

Історичне джерелознавство — галузь історичної науки, яка вивчає походження історичних джерел, теорію та практику їхнього використання в історичних дослідженнях, структуру та функції джерельної бази.

Завдання джерелознавства: вироблення головних принципів дослідження джерельної бази, принципів і методів наукового дослідження історичних джерел і використання джерельної інформації; опрацювання теоретичних проблем джерелознавства, окремих історичних галузей чи дисциплін; аналітико-інформаційне вивчення, критичний аналіз окремих джерел і їхніх комплексів; систематизація та опис джерел і груп джерел; розробка методів пошуку нових джерел; забезпечення історичних досліджень вірогідною джерельною базою; складання на підставі джерельної бази комплексу наукових фактів.

Види джерел: писемні, усні, матеріальні.

У зв'язку з розвитком інформаційних технологій важливим джерелом історичних досліджень стають засоби масової комунікації - інтернет- технології, тому джерелознавство перетворюється на сукупність засобів отримання інформації.

Історіографія (від давньогрец. ίδτορία — розповідь про минуле, та γραφω — пишу). Поняття історіографія застосовують у трьох значеннях: 1) як спеціальна галузь історичної науки, що вивчає її теорію, процес нагромадження і розвитку історичних знань; 2) як сукупність досліджень, наукової літератури, присвячених певній добі, періоду, проблемі, події, реґіону чи країні; 3) як науковий аналіз повноти і достовірності дослідження в історичній науці тієї чи іншої проблеми, теми, події, певного періоду, конкретної дати.

Українська історіографія — спеціальна галузь історичної науки, яка вивчає тенденції розвитку історичних знань, української історичної думки, діяльність наукових осередків і центрів історичної науки, внесок визначних українських істориків у збагачення історичних знань не лише з історії України, а й зі світової історії.

Історіософія — сукупність філософських тлумачень історичного процесу, кожне з яких розглядає у ньому втілення тих чи інших аксіологічних принципів: органічності (М. Данилевський, О. Шпенґлер, А. Тойнбі); волі до життя (В. Дільтей, Ф. Ніцше); всеєдності й боголюдства (В. Соловйов і російська релігійна філософія ХІХ ст.); естетичного начала (К. Леонтьєв); прагнення до утвердження духовної свободи (М. Бердяєв); конкуренції індивідуалістичних і колективістичних тенденцій (М. Грушевський) та ін.

Історія географії — історія наукових географічних знань, становлення географічної науки як цілісної системи природничо- і суспільно-географічних знань.

Класична географія — географічна наука на етапі її історичного розвитку (до ХУШ ст.), для якої характерні об'єктний стиль мислення, бажання пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом; у разі опису й теоретичного пояснення відкидають усе, що стосується суб'єктивних способів, прийомів і операцій діяльності людини. Головна парадигма — механістична, сумативістська, тобто нове знання виникає на засадах попереднього. Картину Світу будують за принципом жорсткого (лапласівського) детермінізму.

Космографія (від грец. κόσμοs - світ, Всесвіт, і γραφω — пишу) — наукова і навчальна дисципліна, що вивчає будову Всесвіту загалом. Існувала до початку XX ст. Термін космографія запровадив Клавдій Птолемей (I ст.). Під космографією розуміли дисципліну, що охоплює предметні ділянки астрономії та наук про Землю. У процесі спеціалізації науки космографія розділилася на окремі наукові дисципліни, перестала бути самостійною наукою і стала навчальною дисципліною.

У вузькому розумінні космографією можна називати опис і картографування небесної сфери та небесних тіл (описова астрономія). Інший вузький зміст терміна існував до XVII ст.: космографією називали географію, особливо описову географію у тісному зв'язку з картографією, зокрема, опис країн і народів.

У широкому розумінні тепер космографією називають традиційну (фольклорну, міфологічну, релігійну) чи художню (наприклад, науково-фантастичну) картину Світу. У цьому випадку синонімом терміна може бути термін «космологія».

Космографи і праці з космографії: Козьма Індикоплов «Християнська топографія» (VI ст.); Равеннський Анонім «Космографія» (кінець VII ст.); Закарія Ібн Мухаммад аль-Казвіні «Космографія», «Чудеса створеного і диковинки існуючого», у двох томах (1263); Леонардо да Вінчі; М. Бегайм; Й. Блеу «Космографія»; П. Апіан (Біневіц) «Космографія»; В. Корвін «Космографія» (можливо, Базель, 1496); М. Вальдземюллер «Вступ до космографії» (1507); С. Франк «Космографія» (1533); С. Мінстер (1544) — 26 карт, досить точні карти Куби та інших нововідкритих земель, що супроводжувалися розповіддю про першу зустріч моряків Х. Колумба з «дикунами», серед 500 гравюр були зображення мешканців Нового Світу; «Чеська космографія» (1554); Г. Меркатор; В. М. Коронеллі; П. Лафіт «Лекції з космографії» (1853).

Космологія антична (від грец κόσμοs — космос, лат. Ιοξος — думка, учення) — розділ астрономії, що вивчає властивості й еволюцію Всесвіту. Основу цієї дисципліни становлять математика, фізика й астрономія. Ранні форми космології - це містичні та релігійні міфи про створення (космогонія) і знищення (есхатологія) світу.

Більшість давньогрецьких учених підтримувала геоцентричну систему світу, згідно з якою, у центрі Всесвіту перебуває нерухома кулеподібна Земля, а навколо неї обертаються п'ять планет, Сонце і Місяць. Запропонована Аристархом Самоським геліоцентрична система світу не здобула підтримки більшості давньогрецьких астрономів.

Світ уважали обмеженим сферою нерухомих зірок. Інколи додавали ще одну сферу, що відповідала за прецесію. Предметом суперечок було питання про те, що перебуває поза межами світу: перипетики вслід за Аристотелем уважали, що поза світом немає нічого (ні матерії, ні простору), стоїки доводили, що там лежить безмежний порожній простір, атомісти (Левкіпп, Демокріт, Метродор Хіоський, Епікур, Тит Лукрецій Кар) переконували, що поза межами нашого світу містяться інші світи. Окремо виділяють погляди Геракліта Понтійського, згідно з яким, зірки є далекими світами, що охоплюють землю і повітря. Атомісти і Геракліт уважали Всесвіт безмежним. Наприкінці античності з'явилося релігійно-містичне вчення герметизм, згідно з яким, поза світом перебуває інший світ, населений нематеріальними істотами — духами.

Більшість досократиків доводила, що рухом світил керує гігантський вихор, який дав початок Всесвіту. Однак після Аристотеля більшість античних астрономів уважала, що переміщення планет під час їхнього руху відбувається за допомогою матеріальних сфер, які складаються з особливого небесного елемента — ефіру. Властивості ефіру, на їхню думку, не мають нічого спільного з елементами землі, води, повітря і вогню, які становлять «підмісячний світ». Була поширена думка про божественну природу небесних сфер і світил, їхню одухотвореність.

Латинізми (від лат. Latinus — латинський, римський) — різновид запозичень, слово, його окреме значення, вислів, морфема тощо, запозичені з латинської мови або утворені за її зразком.

Серед латинізмів української мови вирізняють латинські за походженням засоби словотворення: 1) префікси де-, екс-, ім-, ін-, інтер-, ре-, ультра-; 2) суфікси -аль(ний), -ат, -ація, -ент, -тор, -тура, -ум, -ус.

Натурфілософія — історичний термін, який позначає (приблизно до ХVІІІ ст.) філософію природи, що розуміють як цілісну систему найзагальніших законів природознавства. Уперше термін philosophia naturalis використав Сенека (4 р. до Р. Х. - 65 р.).

Некласична географія — географічна наука на етапі її історичного розвитку (ХІХ-середина ХХ ст.), для якої характерне включення вченого в процес дослідження та позиціонування його одночасно як об'єкт і суб'єкт дослідження. Перехід від класичної до некласичної географії спричинений методологічною кризою класичного раціоналізму, переходом від лінійного до нелінійного сприйняття Світу. З некласичною географією пов'язана парадигма відносності, дискретності, квантування. Для переходу від класичної до некласичної географії характерна інтенсивна диференціація наукового географічного пізнання, він супроводжується відмовою від наукового послуговування латинською мовою і використанням національних мов, формуванням національних географічних шкіл, національної географічної термінології.

Ойкумена — освоєна людством частина світу. Термін запроваджений давньогрецьким географом Гекатеєм Мілетським для позначення відомої грекам частини Землі з центром у Елладі.

Періегези — різновид давньогрецької літератури, у якій описують внутрішні (континентальні) частини Ойкумени.

Перипли — різновид давньогрецької літератури, у якій описують морські подорожі та плавання вздовж берегів. Сучасна наука виділяє два різновиди периплів: 1) власне опис далеких подорожей; 2) твори, що мають на меті дати практичне керівництво мореплавцю.

Постнекласична географія — географічна наука на етапі її історичного розвитку (з 80-90-х років ХХ ст.), коли наукові знання про об'єкт залежать не тільки від особливостей засобів і операцій діяльності вченого, а й від її ціннісно-цільової орієнтації. Для постнекласичної географії найбільш характерні парадигма становлення і самоорганізації, принцип синергетики.

У разі виділення історичних етапів розвитку географічної науки діє «закон субординації», тобто кожна попередня стадія входить у перетвореному, модернізованому вигляді в наступну.

Телеологізм (від грец τέλεσμα — результат) — принцип, згідно з яким усі явища і процеси на земній поверхні мають мету свого існування, своє найвище покликання, дане Провидінням.

Теорія водних цивілізацій — теорія, згідно з якою давні міста спроможні були контролювати зрошуване землеробство у великих запліччях, а також забезпечувати там політичну владу. Зокрема, це стосується єгипетської цивілізації долини Нілу, азійських цивілізацій долин Хуанхе і Янцзи, Інду і Гангу, Тігру та Євфрату.

Теорія природних (натуральних) місць — теорія, розроблена Арисготелем для пояснення причини «природного руху», не пов'язаного з рухом небесних тіл. Згідно з цією теорією, кожному роду тіл властиве його «природне місце»: для важких тіл — це Земля, для легких - вогонь, тобто розташована над повітрям вогненна сфера. Якщо яке-небудь тіло перемістити з його «природного місця», то воно намагатиметься повернутися назад, роблячи прямолінійний рух. Теорія природних (натуральних) місць — прообраз сучасної концепції географічної оболонки.

Фізіоцентризм — тип наукового світогляду, згідно з яким земля й усе земне належать до природи (ІІІ, ІІ, І ст. до Р. Х., початок ХХ ст.). Екологізація матеріального та духовного життя суспільства стала засобом синтезу антропоцентризму і фізіоцентризму як двох типів людського науково-географічного світогляду.

Хора (від давньогрец. χώρος, — місце, простір). У знаменитій присязі громадян Херсонеса хорою назвали територію (землю, область, округу), якою володіли мешканці поліса.

Хорологія (хорологічна концепція) — науковий напрямок у географії, об'єктом дослідження якого є простір, заповнений предметами і явищами, між якими існують причинно-наслідкові зв'язки. Евклід (365-300 рр. до Р. Х.) — давньогрецький математик, автор найдавніших, які дійшли до нас, теоретичних трактатів з математики, увів поняття хорографії і хорології. Головна праця Евкліда «Начала» (латинізована назва «Елементи») охоплює п'ять книжок, у яких міститься систематизований виклад геометрії, а також деяких питань теорії чисел.

Причинно-наслідкові зв'язки між окремими географічними явищами на тій чи іншій території розглянуто ще в працях античних і середньовічних учених, однак як наукова концепція хорологія («просторова наука», «наука про простори») виникла у середині XIX ст. і пов'язана з іменами А. Гумбольдта і К. Ріттера. Новим етапом у розвитку хорологічної концепції стали наукові погляди А. Геттнера, який уважав об'єктом вивчення географії земний простір, заповнений предметами і явищами, у тім числі й людським суспільством, що взаємодіють між собою. Окремі унікальні поєднання тих чи інших об'єктів і явищ на певній території зумовлюють появу географічних країн (хоросів, просторів), які є об'єктом вивчення країнознавства.

На початку XX ст. внаслідок диференціації географії на галузеві наукові напрямки хорологічна концепція припинила існування. Наукові ідеї хорологічної концепції розвивають класичне ландшафтознавство, географія поведінки і школа просторового аналізу.

Християнство (від грец. Χριδτος, — букв. Помазаник Божий) — одна з трьох світових релігій (поряд з ісламом та буддизмом), що охоплює три основні гілки — католицизм, православ'я і протестантизм, об'єднані вірою в Ісуса Христа. Виникло в умовах загальної кризи античної цивілізації в другій половині І ст. у східній частині Римської імперії як ідеологія нечисленної і гнаної палестинської секти. Позадержавний і позаетнічний характер християнства, проголошені ним ідеї рівності всіх перед Богом та посмертної віддяки за доброчесне життя викликали симпатії рабів і бідняків, пригнічених і знедолених. Правителі Римської імперії спочатку ставилися до християнства вкрай вороже, проте згодом дійшли висновку про доцільність перетворення його в державну релігію (IV ст.). Значною мірою цьому сприяло проголошення як одного з постулатів християнства тези про те, що будь-яка влада - від Бога.

У центрі віровчення християнства — ідея триєдності (віра в єдиного Бога-Творця в трьох іпостасях — Бога-Отця, Бога-Сина й Бога-Святого Духа); віра у друге пришестя на Землю Ісуса Христа для суду над живими і мертвими; принципи любові та ін.

Для сучасного християнства характерні складні й суперечливі тенденції: відокремлення, диференціація (виникненням нових релігійних напрямків, національних церков тощо), з одного боку, та об'єднання, інтеґрація, що найвиразніше виявляються в екуменічному русі, — з іншого. В Україні християнство побутує у формах православ'я, католицизму, уніатства, протестантизму, релігійних груп, що відокремилися від цих напрямків, та деяких неохристиянських течій.

Цивілізація (від франц. civilisation, від лат. civilis — гідний, вихований) — форма спільного життя людей, якій притаманне відтворення власної матеріальної і соціально-політичної структури, відносин на засадах пріоритету властивих їй духовних норм, цінностей, ідеалів і життєвих сенсів. Поняття цивілізації увійшло в термінологію багатьох наук, оскільки воно має широкий полісемантичний зміст, який у різних теоретичних контекстах сприймають як етап, стадію, цикл, віху, рівень розвитку історії чи суспільства; якісний перехід від «передісторії» (варварства) до історії; локальна культура чи локально-історичний тип; у зіставленні з культурою - як тотожність, самоусвідомлення культури, її заперечення, вища, практично втілена культура; соціалізація світових релігій (християнська цивілізація, ісламська цивілізація); якісна різноспрямованість, «роза вітрів» світу (Захід-Схід, Північ-Південь); технологічно вищий етап виробництва; норма, норматив і етикет поведінки та ін.

¹ Гомер. Іліада / Гомер [пер. зі старогрец. Б. Тена]. — К. : Дніпро, 1978 — 431 с.

² Гомер. Одіссея / Гомер [пер. зі старогрец. Б. Тена]. — К. : Дніпро, 1978 — 414 с.