Ґрунтознавство і географія ґрунтів - С.П. Позняк 2010

Розділ 10. Ґрунти напівпустель і пустель
10.3. Ґрунти пустель
10.3.3. Такири і такироподібні ґрунти

Такири — це глинисті ґрунти з твердою полігонально-тріщинуватою поверхнею і застоюванням на ній вод атмосферних опадів. Головною діагностичною ознакою такирів є наявність верхньої світло-сірої кірки.

Такири поширені на різних материках, особливо в умовах рівнинних пустельних регіонів. Вони приурочені до неглибоких плоских знижень у рельєфі, атакож до котловин серед пісків, давніх річкових русел, понизь конусів виносів і сліпих річкових дельт на підгірних рівнинах. Їхня протяжність становить декілька десятків або сотень метрів. На значних площах вони трапляються нечасто. Близькими за властивостями до такирів Середньої Азії є клейпени — глинисті кори міжпасмових знижень піщаних масивів Австралії.

Такири виокремлено на найвищому таксономічному рівні з поділом їх на рівні роду на звичайні (глибокозасолені), солончакуваті (з вмістом солей понад 0,3% на глибині 30-80 см) та опіщанені.

Профіль такирів має переважно три горизонти: світло-сірий кірковий, сірий, подекуди буруватий, підкірковий і перехідний до материнської породи зі слабкою ущільненістю та безструктурністю. Перший, потужністю 5-10 см, у сухому стані характеризується значною міцністю і яскравим проявом політональності у вигляді багатогранних плиток. У зволоженому стані він стає злитим і в’язким. На поверхні кіркового горизонту часто формується тонка глянцева плівка з висохлих водоростей. Інколи така плівка відшаровується і згортається догори краями (рис. 10.4). Підкірковий горизонт, потужністю 6-12 см, у сухому стані відзначається значною твердістю структурних окремостей, а при зволоженні — наявністю суцільної в’язкої маси.

Безпосередньо під кіркою залягає засолений горизонт, в якому концентрація солей різко підвищується і може сягати 1,5-2,5%. У складі солей підкіркового горизонту переважають хлориди натрію. Окрім цього, залежно від географічних умов такири можуть містити значну кількість гіпсу, однак відсутність гіпсових акумуляцій є характерною особливістю такирів. Подекуди, особливо за умови незначної концентрації сульфатів кальцію, такири характеризуються содовим засоленням.

Ємність катіонного обміну такирів невелика- від 10 до 20 ммоль на 100 г ґрунту, залежно від генетичного горизонту. Колоїдний комплекс цих ґрунтів переважно насичений катіонами кальцію і магнію на 50-95%, проте обмінний натрій може варіювати в діапазоні 5-50%. Такири належать до ґрунтів з дуже уповільненим процесом накопичення гумусу, його кількість є максимальною у кірковому горизонті (до 1%) і мінімальною (не більше 0,5%) у нижніх шарах.

Водно-фізичні властивості такирів несприятливі для культивування сільськогосподарських культур, адже їхня щільність висока в усіх горизонтах і коливається від 1,4 до 1,7 г/см³, сягаючи в деяких випадках 2,0 г/см³. Загальна пористість є дуже низькою — 36-49%, іноді менша 30%. Коефіцієнт фільтрації не перевищує 0,04 м/добу, подекуди знижуючись до 0,0001 м/добу. Досить несприятливими є також велика в’язкість і липкість такирів у вогкому стані, їхня цементація у разі висихання.

Рис. 10.4. Поверхня водоростевого такиру (фото С. А. Вороніна)

Найважливішою особливістю такирів є їхня дуже низька родючість. Водно-фізичні, біологічні та хімічні властивості таких ґрунтів несприятливі для вирощування сільськогосподарських культур. Розвиток зрошуваного землеробства на такирах потребує складної меліорації: руйнування кірки і докорінного поліпшення водно-фізичних властивостей, розсолення і ліквідації надмірної лужності, біологічної активізації ґрунтів.

У системі агромеліоративних заходів, які забезпечують підвищення родючості і можливість одержання врожаїв сільськогосподарських культур, провідна роль належить промиванню від надлишку солей. Промивання проводять в осінньо-зимовий період на фоні глибокої (плантажної) оранки такирів. Глибока оранка (40-50 см) не тільки покращує водно-фізичні властивості такирів, але й розсолонцьовує їх у результаті заміщення вбирного натрію кальцієм гіпсу, який втягується у верхній шар при глибокій оранці. Внесення органічних добрив — гоню, компостів і мінеральних добрив — різко підвищує врожаї сільськогосподарських культур. Покращує властивості такирів посів солестійких культур, які збагачують ґрунт азотом (люцерна та інші). Несприятливі фізичні властивості, водний і повітряний режими можна покращити піскуванням, яке в поєднанні з іншими заходами є ефективним засобом освоєння такирів. Такири з дуже не сприятливими властивостями використовують як природні водозбірні площі. Такирно-оазисні ґрунти придатні для багатьох культур, які вирощують у пустельній зоні. Такири подекуди використовують в умовах зрошуваного землеробства під посіви бавовнику з обов’язковими заходами боротьби з засоленням, включаючи промивання ґрунту і дренаж.

Такироподібні (такирні) ґрунти за властивостями є перехідними ґрунтами від такирів до ґрунтів інших типів. Найбільш поширені вони на території Казахстану та в країнах Середньої Азії - у пониззі Сирдар’ї, Східному Приураллі, на алювіальних рівнинах північніше хребта Каратау, південніше Аральського моря.

Ґрунтотворними породами такироподібних ґрунтів переважно є піщано- глинистий матеріал алювіальних рівнин. Як і такири, такироподібні ґрунти здебільшого також характеризуються оголеною тріщинуватою поверхнею, але вона неміцна і водопроникна. В окремих регіонах такироподібні ґрунти можуть формуватися під заростями саксаулу та розрідженим покривом полиново-солянкової рослинності. Окрім цього, такі ґрунти відзначаються дещо більшою гумусованістю, кращими водно-фізичними властивостями, в іншому вони близькі до такирів.

Диференціація профілю такироподібних пустельних ґрунтів спостерігається лише в його верхній частині. Тут доволі виразною є неміцна пориста, подекуди слабошарувата кірка потужністю 2-5 см, під якою залягає світло-сірий, шарувато-лускуватий горизонт 5-12 см. Нижчий горизонт безструктурний, дещо ущільнений, на глибині 20-30 см переходить у малозмінену материнську породу. Наймолодші такироподібні ґрунти містять залишкові ознаки гідроморфізму — сизуваті плями та поховані гумусові горизонти. Такі ґрунти мають незначну кількість гумусу (0,2-0,5%), лужну та слаболужну реакцію, ємність вбирання на рівні 7-12 ммоль на 100 г ґрунту. Карбонати у таких ґрунтах є лише у верхній частині, а ілювіальний карбонатний горизонт у них взагалі відсутній. Такироподібні ґрунти мають порівняно невеликий вміст гумусу — переважно не більше 1%. Ці ґрунти становлять суттєвий фонд земель майбутнього освоєння в пустелях. Деякі з них використовують як пасовища.