Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку - К.В. Мезенцев 2005

Розділ 3. Теоретичні основи суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку
3.1. Регіональний розвиток як об'єкт суспільно-географічного прогнозування

Закоханий у практику без науки — наче кормчий, що ступає без керма або компаса; він ніколи не впевнений, куди пливе. Завжди практика повинна бути споруджена на добрій теорії.

Л. да Вінчі, італ. живописець та вчений

Регіональний розвиток - дуже складний багатоаспектний, багаторівневий процес якісної зміни території, населення, господарства регіонів країни. Регіональний розвиток досліджують фахівці різних наук, але найбільш цілісне, певною мірою інтегративне представлення процесу регіонального розвитку можна отримати у результаті використання суспільно-географічної теорії. У такому разі регіональний розвиток розглядається як суспільно- просторовий процес — зміна станів, стадій просторової організації людської діяльності у регіонах країни.

Отже, поняття «регіональний розвиток» як об'єкт суспільно-географічного прогнозування, тісно пов'язане із поняттями «регіон» та «суспільно- просторовий процес». Тому спочатку варто зупинитися на розкритті їх змістовної сутності.

Уявлення про регіон (район) у вітчизняній суспільній географії істотно змінювалися у різні «епохи» розвитку науки. Поняття «район», як зазначає Д. Ґріґ, зародилося у глибоку давнину, але у науковому обігу закріпилося з XVIII ст., коли географи зрозуміли, що адміністративно-політичний поділ країни не підходить як основа для опису територій [42, с.178]. За рівнем теоретизації, практичної значимості та пізнавальної спрямованості можна виділити чотири періоди вітчизняних районологічних досліджень: описова, практична, теоретична та сучасна районологія [117, с. 14-29].

Період описової районології (до поч. ХХ ст.) характеризується значною пізнавальною спрямованістю, низьким рівнем теоретизації знань та обмеженим їх використанням на практиці. Виділення районів здійснювалося або з метою вдосконалення адміністративно-територіального устрою країни, або з пізнавальною та навчальною метою (якомога повне вивчення території країни), а наділі — й певних практичних цілей, зокрема, організації статистичної служби, дослідної сільськогосподарської справи тощо.

Район трактувався як частина території країни, виділена за подібністю апріорно визначеної сукупності ознак. З другої половини ХІХ ст. більше уваги почали приділяти обґрунтуванню принципів, показників районування, факторів районоутворення. Але домінуючим залишався принцип однорідності районів. Питання меж районів не ставилося, їх границі проводилися на карті умовно, лише з пізнавальною метою.

Окрім терміну «район» для визначення ділянок території, виділених за певним критерієм, використовувалися терміни «простір» (К. Арсєньєв, 1848), «економічна область» (П. Сємьонов-Тян-Шанскій, 1880), «край» (Д. Мєндєлєєв, 1893), «торгово-промисловий район» (В. Сємьонов-Тян-Шанскій, 1911), «сільськогосподарський район» (А. Фортунатов, Д. Ріхтер, А. Скворцов, A. Чєлінцев та ін.). Досить тривалий час у економіко-географічній літературі утримувалося визначення району, запропоноване А. Фортунатовим (1896): район — це точно окреслена на карті частина земної поверхні, що відрізняється від інших частин певними ознаками.

Період практичної районології (1920-ті рр.) характеризується значною практичною спрямованістю, формуванням нової теоретичної концепції. Район трактувався не тільки як окреслена границями територія на карті, а «дійсна ланка життя», як своєрідна, економічно завершена (але не замкнена) територія країни, що завдяки поєднанню різних ресурсів виконує певні загальнодержавні функції. Наголошувалося на об'єктивності існування економічних районів, їх цілісності, комплексності, внутрішній неоднорідності. Підкреслювалося, що територія «не ділиться, а організується». Основним принципом районування визначений економічний, серед інших — енергетичний, єдності економічного і адміністративного районування, перспективності, національний, спеціалізації і комплексного розвитку, найкращого використання усіх ресурсів при найменших витратах суспільної праці. Як найбільша одиниця економічного районування і водночас адміністративного поділу була взята «область» — комплексний економічний район у дійсності чи перспективі.

Період теоретичної районології (до кін. 1980-х рр.) характеризується значними теоретичними узагальненнями, глибоким і всебічним дослідженням методологічних питань районування. Саме на цей час припадає формування базових теорій районування та структурно- динамічного аналізу виділених районів, їх типізації, що значною мірою зберігають своє значення та мають застосування і у наш час.

Район трактувався як виробничо-територіальний (територіально- виробничий) комплекс, головна господарська функція якого — спеціалізація. Основними принципами районування, що лягли в основу виділення незмінних до кінця 1980-х років економічних районів країни (1961), були такі: врахування об'єктивної основи економічного районування у вигляді реально існуючих територіально-виробничих комплексів, територіальної єдності, єдності економічного районування і адміністративно-територіального поділу, перспективності тощо. Найпоширеніше визначення економічного району 1920-30-х років належить Н. Баранському: район — це виробничий комплекс з певною спеціалізацією загальнодержавного масштабу.

У ці ж роки проблем трактування району торкалися й українські вчені - К. Воблий, А. Синявський, С. Рудницький, К. Дубняк, В. Кубійович, B. Садовський. Так, К. Воблий розглядав район як частину території країни, що відмінна від іншої певною сукупністю природних та господарських ознак («Економічна географія України», 1927). В основу районування він поклав спільність економіко-географічного положення, своєрідність процесу формування господарства у минулому, сучасну спеціалізацію господарства, внутрішні економічні зв'язки і перспективи. В. Садовський під економічним районом розумів певну відмежовану територію, на якій господарське життя у цілому чи певна група господарських з'явищ, зв'язана певною закономірністю («Світове господарство», 1932-33).

В. Кубійович як одиниці районування виділяв зони (у вигляді смуг), а у їх складі — країни («Географія України і суміжних земель», т. 2, неопублікований). С. Рудницький основними факторами районізації вважав етнографічні та природно-географічні, дотримуючись двоступеневої схеми регіоналізації країни — верхній (великі регіони природно-історичного характеру) та нижній (практично природні райони) рівні (1926, 1929). А. Синявський пропонував вести мову про економічні райони у розумінні соціально-економічному та економічні ландшафти — у географічному розумінні (1930).

Новий сплеск вдосконалення визначень та трактувань району припадає на першу половину 1960-х років. Зокрема, економічний район розглядали як географічно цілісну територіальну частину народного господарства країни, що має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці (П. Алампієв, 1959, 1963); як територіально цілісну частину народного господарства країни (або народногосподарського економічного простору), що має такі ознаки: спеціалізація, комплексність, керованість (Е. Алаєв, 1965); як господарську територію, яка виділяється внутрі країни спеціалізацією та структурою виробництва, природними і людськими ресурсами, а також економіко-географічним положенням (Я. Фейгін, 1965); як територіально-виробничий комплекс, що має різко визначені дві головні особливості: спеціалізацію у географічному поділі праці в масштабі всієї країни та обов'язкову комплексність народного господарства (В. Костенніков, 1965); як територіально-виробничий комплекс різноманітних виробництв, зв'язаних між собою певною пропорційністю унаслідок внутрішньорайонного поділу праці (А. Пробст, 1962) тощо.

Таке розуміння району зберігалося і у 1970-80-х роках, коли основний акцент районологічних досліджень був зміщений на дослідження структури районів, районних територіально-виробничих комплексів, проблем внутріобласного районування. Паралельно із терміном «економічний район» певного поширення набув і термін «економіко-географічний район».

В українській економічній географії домінувало таке визначення економічного району: це економіко-географічний (територіально-виробничий) комплекс, найбільша ланка територіального поділу праці, частина єдиного взаємозв'язаного народногосподарського комплексу країни, що являє собою складну систему локальних виробничих комплексів і функціональних утворень [142, с. 235; 28, с. 192]

Наприкінці 1980-х років у зв'язку із соціологізацією економічної географії поняття економічного району розширилося до соціально-економічного, а згодом — суспільно-географічного району.

Сучасний період районології (з поч. 1990-х рр.) характеризується спробами поглиблення, уточнення, узагальнення існуючих теорій районування при збереженні змістовної суті поняття «регіон» («район»).

Паралельно вживаються терміни «економічний район», «соціально- економічний район» та «суспільно-географічний район».

Так, В. Поповкін розглядав економічний район як територіальну частину народного господарства країни, якій органічно притаманні географічна цілісність і економічна спільність [163, с. 74], С. Іщук — як цілісну складну територіальну систему продуктивних сил, що виступає нерозривною ланкою, складовою частиною господарського комплексу країни і виконує певну функцію у рамках національного ринку [71, с. 54; 72, с. 127].

О. Шаблій суспільно-географічний (соціально-економічний) район розглядає як великий регіон країни, територія якого тісно пов'язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом - демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопрострову організацію [201, с. 445; 238, с. 630], М. Пістун — як ділянку території, відносно цілісну ланку суспільства, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності [153, с. 104-105; 154, с. 85].

Водночас у 1990-х роках термін регіон (район) активно почали «експлуатувати» економісти. На сьогодні у регіональній економіці поширені чотири парадигми трактування змісту регіону: регіон як квазідержава (відносно обособлена підсистема держави і національної економіки, якій з центру передається значна частина повноважень), регіон як квазікорпорація (значний суб'єкт власності і економічної діяльності, що є учасником конкурентної боротьби на різних ринках та взаємодіє з національними і транснаціональними корпораціями), регіон як ринок (т.зв. регіональні ринки товарів, послуг, праці і т.д.), регіон як соціум (спільнота людей, що проживають на території) [41, с. 83-84].

Суспільно-географічне трактування поняття регіону є принципово іншим. Регіон (район) розглядається як частина земної поверхні (ділянка території), що характеризується якісно визначеними внутрішньою цілісністю та зовнішньою відмінністю. Якісну визначеність будь-якого об'єкту дослідження виражають його властивості (ознаки). Найчастіше називають такі ознаки (властивості) регіонів (економічних, соціально-економічних, суспільно- географічних районів): економічна цілісність, спеціалізація, комплексність, перспективність (В. Танаєвскій, 1958), спеціалізація, комплексний розвиток, економічне тяжіння всіх частин району до ядра (господарського центру) (П. Алампієв, 1959), спеціалізація і комплексність (А. Колотієвський, 1967), спеціалізація, комплексність, керованість (Е. Алаєв, 1985), специфіка і цілісність (Л. Смірняґін, 1989, В. Поповкін, 1993), тісна економічна, демографічна і культурна пов'язаність території району з головним ядром, формування територіальної соціально-економічної системи, спеціалізація у загальнодержавному поділі та інтеграції праці, можливість здійснювати у його межах регулювання і координацію соціальних, економічних та демографічних процесів на субдержавному рівні (О. Шаблій, 1994, 2001).

Отже, з урахуванням вищенаведених властивостей (ознак) регіонів можна дати таке визначення. Регіон (суспільно-географічний район) — це частина земної поверхні, у межах якої людська діяльність характеризується цілісністю та спеціалізацією. Тобто найважливішими властивостями регіону є:

— територіальна цілісність як вираз внутрішніх взаємозв'язків ядра та периферії, комплексності розвитку регіону;

— територіальна спеціалізація як вираз зовнішньої функції регіону у межах таксономічної одиниці вищого рангу.

Традиційним методологічним питанням є об'єктивність існування регіонів (суспільно-географічних районів). Одні дослідники (до яких належить і автор) дотримуються точки зору, що регіон є об'єктивним утворенням. Відповідно існують об'єктивні закономірності виникнення, формування і розвитку регіонів, які можуть бути вивчені і виступають основою делімітації регіонів, їх прогнозування. Інші дослідники вважають, що регіон є лише умовною розумовою конструкцією, що виділяється з певною дослідницькою метою Фактично виділення районів у такому разі є одним із способів упорядкування, систематизації інформації у територіальному розрізі. З такої точки зору, йдеться не про правильні чи неправильні сітки районування, а про доцільні чи недоцільні.

На користь об'єктивності існування регіонів свідчить безперечний факт наявності громадських центрів зі своїми територіальними сферами пливу. Проте процес їх делімітації є суб'єктивним, оскільки сфери впливу таких громадських центрів доволі часто накладаються, перетинаються за різними видами людської діяльності. Тому ще одним об'єктом суспільно- географічного прогнозування, який заслуговує не меншої уваги, але зазвичай не досліджується, є периферійно-буферні зони (дослідження т.зв. рубіжної комунікативності). Саме на таких ділянках території можливим є виникнення (або навіть стимулювання створення) нових ядер районоутворення («штучних» громадських центрів), а навколо них - формування нових, так званих «програмних» регіонів (на відміну від реально існуючих — «традиційних»). Такі програмні регіони досліджуються з точки зору можливості формування регіональних ядер концентрації людської діяльності та їх взаємозв'язків з периферією.

Наявність значної кількості різноманітних сіток районування території України, як аргумент на користь суб'єктивності існування регіонів, не є таким за суттю. Практично в усіх сітках районування основні ядра, що лежать в основі виділення регіонів є тими самими. Різняться підходи лише щодо розподілу периферійних територій. В одних варіантах районування їх приєднують до одних регіонів, у других - до інших, у третіх - окремо виділяють програмні (перспективні) райони. За основу беруться різні принципи, показники районування, які, зрозуміло, є суб'єктивними за своєю суттю.

У деяких наукових працях йдеться про можливість виділення вузлових (нодальних) та однорідних (гомогенних) регіонів (районів). Вузлові виділяються за принципом тяжіння периферії до ядра концентрації людської діяльності, а однорідні — за принципом максимальної подібності, схожості декількох ознак в їх межах. На думку автора, виділення однорідних районів (і відповідний підхід до районування, наприклад, т.зв. рейтингове районування) є неможливим у суспільній географії, оскільки ознака однорідності перекреслює саме існування регіону як територіальної цілісності. Це швидше процес групування подібних за певними показниками суміжних регіонів нижчого таксономічного рівня. Отже, усі регіони є вузловими за своєю суттю. Тут можна погодитись із Е. Алаєвим, який пропонує розрізняти вузловий (з одним ядром) та рівномірний (з кількома рівнозначними ядрами) райони.

Існує багато критеріїв класифікації (типізації) регіонів (суспільно- географічних районів), тому не зупиняючись на змістовній характеристиці, лише стисло перерахуємо їх:

— за ієрархічним рівнем: макрорайони, мезорайони, мірокрайони, топорайони;

— за повнотою охоплення людської діяльності на території: інтегральні (охоплюють всі види людської діяльності на території) та галузеві (охоплюють певний вид людської діяльності чи їх сукупність);

— за рівнем розвитку: високорозвинені, середньорозвинені, слаборозвинені, відсталі;

— за суспільно-географічним положенням: центральні, столичні, периферійні, прикордонні, приморські тощо;

— за спеціалізацією: індустріальні, аграрні, індустріально-аграрні тощо;

— за проблемністю: депресивні, старопромислові, із домінуванням сільського населення, слаборозвинені, малозаселені, екологічно забруднені тощо.

Поряд із поняттям регіону (району) як онтологічний об'єкт суспільної географії використовуються й інші поняття, передусім культурний (економічний, соціальний) ландшафт. Взагалі категорія ландшафту не є «чужою» для суспільної географії. Тут слід загадати концепцію економічного ландшафту, що виникла у 1920-30-х рр. Зокрема, у німецькій «розміщенській» школі під економічним ландшафтом розуміли розміщення підприємств промисловості і обслуговування та їх зон збуту, що існувало на певний момент, а важливою функцією економічної географії вважали конструювання оптимальних економічних ландшафтів. Український економіко-географ А. Синявський відстоював точку зору про те, що економічний район - це економічна категорія, а географічною є саме економічний ландшафт [198, с. 251].

С. Мохначук розглядає «виробничо-географічний» (виробничий) і «демогеографічний» ландшафти як об'єкти географії виробництва та демогеографії (географії людності) відповідно. Це поєднання елементів і властивостей, які, взаємодіючи між собою, забезпечують формування, функціонування і розвиток виробничої та людської компонент ландшафту [123].

У колективній монографії співробітників Інституту географії НАНУ «Проблеми комплексного розвитку території» (1994) підкреслюється, що суспільно-географічна інтерпретація поняття «ландшафт» полягає у виділенні двох його важливих складових — економічного і соціального ландшафтів. Економічний ландшафт — «поєднання множини економічних явищ, об'єктів і процесів у всьому розмаїтті, їх територіально-суспільних відносин»; «соціальне і економічне життя конкретно взятої в певний момент часу території». Соціальний ландшафт охоплює сім блоків відносин життєдіяльності людини: демографічний, медико-екологічний, споживчий, соціально-стресовий, політичний, етнокультурний, криміногенний [169, с. 8-9].

На думку автора, якщо суспільно-географічний район характеризується передусім господарською та адміністративною цілісністю, то культурний ландшафт — ще й культурною, естетичною, навіть духовною. При цьому зміст поняття «регіон» можна доповнити відповідними ознаками. У такому разі, на думку автора, воно є тотожним з поняттям «культурного ландшафту». У цьому відношенні цікавою є точка зору Л. Шевчук, яка зазначає, що обмеженість сучасних поглядів на регіон виявляється у тому, що вони охоплюють лише фізичну (щільну) складову його реальності як складної суспільної територіальної системи, нехтуючи іншою складовою (тонкою) — соціально-економічним полем регіону [50, с. 184].

Отже, остаточне визначення регіону слід уточнити. Регіон (суспільно- географічний район) - це ділянка земної поверхні, у межах якої людська діяльність характеризується економічною, соціо-культурною, адміністративною цілісністю та спеціалізацією.

Нині, за словами О. Топчієва, спостерігаються тенденції до переходу від традиційної парадигми суспільної географії до просторово-часової, від статистичної і «кінематичної» предметної методології до «динамічної». Наслідком цього є поширення вживання у науковому обігу поняття суспільно- географічного процесу [214, с. 12].

Спочатку у науковий обіг увійшов термін «географічний процес», згодом — «економіко-географічний процес», нині все більшого поширення набуває поняття «суспільно-географічного процесу». У. Мересте та С. Ниммік «географічний процес» трактують як процес функціонування (розвитку і зміни) географічних відношень (за аналогією із суспільними процесами, які є похідними від суспільних відносин). Географічні процеси - це процеси динаміки або зміни відповідних географічних систем, що можуть відбуватися у формі зміни елементів геосистеми, відносин між елементами або одночасно елементів і міжелементних відносин [118, с. 26-28].

У «Географічному енциклопедичному словнику» (Москва, 1988) «географічні процеси» визначаються як процеси формування, функціонування і розвитку геосистем. Залежно від географічної конкретики їх поділяють на фізико-географічні (природно-географічні), суспільно-географічні, а також процеси взаємодії природи і суспільства. «Географічні процеси у суспільстві взаємозв'язані із змінами певних просторових соціально-економічних систем всіх рівнів ієрархії (розміщення виробництва, розселення населення, природокористування)» [27, с. 251].

Е. Алаєв просторовий вираз складних географічних процесів, які залишаючись формою прояву різних інших закономірностей, підпорядковуються правилам географічного усвідомлення, називає геопростровими процесами. Вони, на думку вченого, геоторіальні, оскільки проявляються на поверхні землі; відповідають критерію кількості, оскільки завжди є результатом взаємодії ряду сил, факторів; завжди конкретні, своєрідні в різних місцях географічної оболонки [2].

С. Мохначук «географічний процес» розглядає як зміну станів і властивостей ландшафтної сфери у результаті сукупності послідовних взаємодій між її компонентами [125, с. 18], «виробничо-географічний процес» — як зміну станів виробничого ландшафту, зумовлену внутрішніми суперечностями та взаємодією з навколишнім середовищем і підпорядковану специфічним законам розвитку [123].

Зміст «суспільно-географічних процесів» висвітлений у працях М. Пістуна та О. Топчієва. Так, на думку, М. Пістуна, «суспільно-географічні процеси» відображають обумовлену людською діяльністю послідовну зміну станів і стадій обміну речовин, енергії та інформації між природними та суспільними компонентами геосфери. При цьому підкреслюється, що «суспільно-географічні процеси» є конкретним матеріально-речовинним виразом зв'язків, їх динамічним проявом [153, с. 62-63].

О. Топчієв зазначає, що поняття «суспільно-географічні процеси» відносно нове і вкрай недостатньо теоретично й методично розроблене. Суспільно- географічні процеси, на думку вченого, покликані представляти генезу та динаміку, зміни і розвиток соціальної організації ландшафтної оболонки: як зароджується і формується, за якими закономірностями змінюється, за якими напрямами розвивається (може розвиватися) просторова організація суспільства. «Суспільно-географічний процес» охоплює динамічні закономірності поширення по земній поверхні природно-ресурсного середовища, населення з його соціальною сферою та господарством, а також розвиток просторових поєднань природи-населення-господарства [214, с. 86-87; 216, с. 188].

Наголошуючи на тому, що суспільно-просторовий процес розглядається лише як гносеологічний об'єкт прогнозування, лише як теоретична конструкція, автор пропонує таке його узагальнене визначення. Суспільно- просторовий процес - це зміна у часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах, що відбувається унаслідок впливу передумов, управлінських рішень та самоорганізації і характеризується закономірностями стадійності, циклічності, гетерохронної коеволюційності та комплексності.

Як зазначають У. Мересте і С. Ниммік, з методологічної точки зору процес найпростіше розглядати у формі елементарного процесу. Останній трактується як окремий акт переходу об'єкту з одного стану в інший, гранично близький до попереднього. Усі процеси, що відбуваються у дійсності, мають складну структуру. Вони триваліші порівняно з елементарним процесом не тільки у тому розумінні, що складаються із значного ряду окремих актів елементарного процесу, але й у тому сенсі, що для них характерне одночасне здійснення множини різноякісних актів елементарного процесу. Внаслідок цього реальні географічні процеси завжди мають складну структуру, в них завжди комбінуються численні якісно різні процеси, що відбуваються одночасно у даній точці чи у даному районі простору [118, с.62-66].

З метою систематизації всієї сукупності суспільно-географічних процесів Е. Алаєв розробив класифікаційну схему за принципом «процеси - результати процесів — антипроцеси», удосконалений варіант якої належить М. Пістуну [2; 153, с. 65-66].

На думку автора, усю сукупність суспільно-просторових процесів можна об'єднати у три групи — базисні, основні та інтегральні. Базисні процеси — це переміщення та локалізація, сукупна дія яких формує основні процеси:

— територіальне концентрування — процес випереджуючого збільшення інтенсивності певного виду людської діяльності чи їх сукупності, а також супутніх соціально-економічних явищ (наприклад, соціальних негараздів) на одній ділянці території порівняно з іншими, результатом якого є формування ядра концентрації та периферії;

— просторову дифузію - процес територіального поширення певного виду людської діяльності чи їх сукупності, а також супутніх соціально-економічних явищ від одного ядра концентрації до інших, і далі - до периферії;

— районоутворення — процес виникнення функціональних взаємозв'язків між ядром та периферією, результатом якого є утворення нових регіонів, формування опорного каркасу людської діяльності у регіонах;

— територіальне агломерування — процес територіального розширення ядра концентрації певного виду людської діяльності чи їх сукупності, результатом якого є формування господарських, міських та ін. агломерацій (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Суспільно-просторові процеси (а — територіальне концентрування, б — просторова дифузія, в — районоутворення, г — територіальне агломерування)

Сукупна дія основних процесів формує інтегральні суспільно-просторові процеси — регіональний розвиток, регіональну стагнацію та регіональну деградацію, тобто процеси якісної зміни станів просторової організації людської діяльності у регіонах (рис. 3.2). При цьому зміст регіональної деградації розуміється не у структурному контексті, а у функціональному, тобто через виникнення депресивних територій, міграційний відтік населення, обезлюднення місцевостей тощо.

Таким чином, регіональний розвиток варто розглядати як інтегральний суспільно-просторовий процес, що у свою чергу можна диференціювати на складові процеси регіонального розвитку - територіальне концентрування, агломерування, районоутворення та просторову дифузію, ще далі — на окремі процеси переміщення та локалізації різних видів людської діяльності у просторі.

Рис. 3.2. Класифікація суспільно-просторових процесів

Процеси регіонального розвитку можна диференціювати і за видами людської діяльності — процеси регіонального природокористування, регіональні демографічні процеси, регіональне розселення населення, економіко-просторові, соціально-просторові процеси.

Динаміка суспільно-просторових процесів може мати кількісний і якісний вираз. Якісну сторону відображає поняття розвиток (деградація, стагнація), кількісну — зростання та зрушення.

Зростання означає односпрямоване кількісне збільшення інтенсивності певних параметрів, що характеризують розвиток регіонів. Наприклад, зростання чисельності населення, зростання концентрації промислового виробництва, соціальних негараздів чи доходів населення. У разі кількісного зменшення інтенсивності параметрів регіонального розвитку вживають термін спадання. Зростання (спадання) завжди обмежене у часі (тобто існують «межі зростання»), а його траєкторія порівняно легко ідентифікується у межах окремої стадії регіонального розвитку.

У разі територіального (просторового) зростання користуються терміном територіальне зрушення. Територіальне зрушення — це односпрямована зміна територіальних розмірів (зазвичай розширення) та конфігурації об'єкту дослідження (регіону, агломерації, ядра концентрації).

На відміну від зростання та зрушення, розвиток — це багатовимірний процес зміни регіонів, що включає зростання одних параметрів і зменшення інших, а також сукупність різноманітних територіальних зрушень. Траєкторію розвитку однозначно ідентифікувати важко. Зазвичай визначають лише траєкторії зростання (спадання) окремих параметрів розвитку.

На думку автора, регіональний розвиток охоплює обидві ці складові у їх нерозривному взаємозв'язку. Зміна просторової конфігурації так чи інакше призводить до відповідних функціональних змін, і навпаки. Як зазначає М. Пістун, регіональний розвиток держави — це сукупність позитивних, науково обґрунтованих функціонально-територіальних змін соціально- економічної та екологічної діяльності людей за певний відрізок часу [154, с. 21]. Отже, якщо функціонально-територіальні зміни регіонів мають позитивний характер, йдеться про розвиток, якщо негативний - про регіональну деградацію, у разі ж відсутності якісних змін протягом тривалого часу - про регіональну стагнацію. Проте інколи до змісту категорії «регіональний розвиток» включають і регіональну деградацію та стагнацію.

Основними ознаками регіонального розвитку є незворотність, спрямованість та закономірність зміни [52, с. 72]. У результаті розвитку відбувається поступовий перехід регіонів від одного стану до іншого, від однієї стадії до наступної.

Отже, узагальнюючи вищенаведені міркування, можна дати остаточне визначення категорії регіональний розвиток з точки зору суспільно- географічного прогнозування. Це інтегральний суспільно-просторовий процес, що передбачає зміну в часі станів просторової організації людської діяльності у регіонах.