Суспільно-географічне прогнозування регіонального розвитку - К.В. Мезенцев 2005

Розділ 3. Теоретичні основи суспільно-географічного прогнозування регіонального розвитку
3.3. Закономірності регіонального розвитку

Найповніше і найглибше суть розвитку суспільно-просторових процесів розкривають відповідні закони і закономірності. Розуміння законів змінювалося із часом: від трактування законів як фатуму, що визначає долю людини, через їх поділ на моральні закони (моральні імперативи) та закони природи (незмінні зв'язки між явищами матеріального світу, що можуть бути виражені математичними формулами) до їх розуміння як загальних, необхідних, стабільних, внутрішніх, істотних відношень між елементами системи, що зумовлюють її перехід з одного стану до наступного.

Як зазначає О. Шаблій, «кожна наука, якщо вона справді є такою, має свої закони і закономірності. Оскільки суспільна географія вивчає передусім геопросторову (територіальну) організацію суспільства чи його складових частин, то її закони - це закони цієї організації» [238, с. 120]. Водночас, за словами О. Топчієва, географічна наука у цілому перебуває у ситуації, коли, з одного боку, наявний величезний фактологічний матеріал різноманітних спостережень, що містять достатню кількість встановлених (і масу ще не осмислених) тенденцій і закономірностей, з другого - ще вкрай недостатньо сформований теоретичний базис більшості географічних дисциплін, слабко підкріплений відповідними науковими законами [216, с. 64].

У вітчизняній науці не існує одностайності у поглядах на зміст суспільно- географічних законів. Одна з перших спроб обґрунтувати систему економіко- географічних законів належить М. Паламарчуку, М. Пістуну та О. Шаблію (1980) [144, с. 21-23]. У подальшому робилися спроби вдосконалення системи суспільно-географічних законів та закономірностей М.Пістуном (1994, 1996), О. Шаблієм (1990, 2001), О. Топчієвим (2005) [153, с. 41-42; 238, с. 120-148; 216, с. 59-65].

Суспільно-географічні закони та закономірності за своїм змістом відображають домінуючі тенденції, що визначають напрями змін геопросторової організації людської діяльності. Проте це не означає абсолютної відсутності відхилень, випадковостей, які не відповідають таким законам і закономірностям. Вони відображають лише регулярну багаторазову просторову та часову повторюваність певних тенденцій, а не суворо детермінують розвиток.

Водночас варто зазначити, що, на думку Ф. Шефера, доповнення законів морфології (структури) законами, які розкривають процеси, є ознакою зрілості науки. Тому спроби обґрунтування закономірностей регіонального розвитку як суспільно-просторового процесу можна трактувати як вищий рівень теоретичного осмислення в суспільні географії. Як зазначає С. Мохначук, знання закономірностей структури, функціонування і розвитку економіко-географічних систем є необхідною умовою переходу до їх прогнозування [126, с. 144-145].

З точки зору суспільно-географічного прогнозування, найістотнішими, на думку автора, є такі закономірності регіонального розвитку, як циклічність, стадійність, комплексність та гетерохронна коеволюційність.

Циклічність. Найзагальнішою графічною моделлю розвитку є спіраль, де елементи циклічності, регулярної повторюваності подій поєднуються з односпрямованою поступальною траєкторією [8, с. 23]. Циклічність - це постійна, неперервна повторюваність зміни певного набору стадій, фаз регіонального розвитку. Зазвичай йдеться про зміни типу «регіональний розвиток — деградація», «територіальне зростання — спадання», «територіальне концентрування — дифузія», «територіальна поляризація — рівномірність розміщення людської діяльності» тощо.

Питання циклічності економічного розвитку досліджуються ще з кінця ХІХ ст. Так, український вчений М. Туган-Барановський (1894) зробив висновок, що перешкодою для безперервного кумулятивного розвитку виробництва є не стільки зовнішні фактори, скільки внутрішні властивості економічної системи, які визначаються циклічною закономірністю відтворення основного капіталу [13, с. 22]. Вплив технологічних і фінансових факторів на зміну стадій підйому та депресії розкрив на початку ХХ ст. австрійський вчений Й. Шумпетер. Період підйому, згідно його теорії, є наслідком масової появи нових підприємців (тобто підприємців, що впроваджують певні інновації). Першим симптомом підйому є зростання капіталовкладень, далі — зростання попиту на продукцію, що, у свою чергу, викликає зростання попиту на робочу силу, зростання рівня зайнятості, зростання доходів населення та зростання цін. Як наслідок, порушується рівновага, підйом фактично викликає кризу, веде до депресії. Тривалість періоду підйому визначається часом від масової появи нових підприємців до масового виходу на ринок їх продукції. Першою ознакою закінчення стадії підйому є падіння цін. Процеси, що відбуваються у період депресії, є пошуком нової рівноваги, адаптації до відносно швидких і істотних змін, викликаних підйомом. Депресія при цьому охоплює значно більше галузей, ніж підйом. Тривалість періоду депресії визначається часом, необхідним для встановлення певної відповідності між затратами та цінами. Тому кожному наступному підйому передує хоча і не повна, але у першому наближенні рівновага [245].

У 1920-х рр. Н. Кондратьєв обґрунтував часові параметри циклічних коливань економіки, виділивши у межах циклу дві хвилі — підвищуючу та знижуючу. Він виявив таку специфіку економічного розвитку, коли протягом останніх десятиріч перед хвилею підйому довгого циклу спостерігається активізація технологічних інновацій, а початок підйому збігається з їх масовим застосуванням [80]. Тому основним надбанням вченого, з точки зору прогнозування, є доведення внутрішнього характеру циклічності розвитку, передбачуваності хвиль підйому та спаду.

За тривалістю виділяють кілька найпоширеніших економічних циклів (циклів ділової активності):

— дуже короткі сезонні цикли (наприклад, зима-літо);

— короткі цикли Кітчіна-Крума тривалістю 3-5 років;

— середні (торгово-промислові, класичні, інвестиційні) цикли Жуґлара тривалістю 7-11 років та будівельні цикли (цикли Кузнеця) тривалістю 17-18 років;

— довгі цикли (великі цикли кон'юнктури Кондратьєва) тривалістю 50-60 років.

У цілому суспільно-просторові процеси також характеризуються циклічністю розвитку і тісно пов'язані як із загальними циклами кон'юнктури, так і специфічними циклами (інвестиційними, демографічними та ін.).

Зміст циклів регіонального розвитку, процесів районоутворення, зміни територіальної спеціалізації висвітлено у [8, с. 42-54; 10; 11; 214, с. 46-52; 65, с. 84-85, 98-127].

Циклічність регіонального розвитку проявляється на всіх ієрархічних рівнях. Так, наприклад, С.Шульц (1997) виділяє такі цикли соціально- економічного розвитку міста Львова (інтенсивного, екстенсивного та інерційного розвиту господарського комплексу), а у їх межах — стандартний набір фаз: підйому, відносної стабільності, спаду, кризи, депресії [244, с. 1015, 18].

Стадійність. Циклічність характеризує регулярну повторюваність зміни певних стадій, фаз регіонального розвитку у межах кожного циклу, тобто вона тісно пов'язана із наступною закономірністю — стадійністю.

У динаміці процесів зазвичай виділяють стадії підйому, рівноваги та депресії (кризи), або за іншим критерієм — зародження, становлення (формування), розквіту (зрілості), стагнації (стабілізації), занепаду, зникнення (або відродження, трансформації). Окремі параметри розвитку процесів можуть характеризуватися зміною таких стадій: швидке зростання, повільне зростання, відносна стабільність, повільне спадання, швидке спадання.

Стадійність регіонального розвитку тісно пов'язана із зміною стадій суспільного поступу, розвитку цивілізацій, етногенезу, демографічного розвитку, еволюції світового господарства. Тому варто коротко зупинитися на їх змісті.

Так, класичною (у розумінні її тривалого вимушеного чи свідомого панування у світогляді вітчизняних географів) є лінійно-стадійна формаційна модель розвитку людства (К. Маркс), згідно якої відбувається послідовна зміна первинної, або архаїчної (об'єднує первіснообщинний та азійський способи виробництва), вторинної (базується на приватній власності і включає рабство, кріпацтво та капіталізм) та комуністичної формацій, або у модифікованому вигляді: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична та комуністична соціально-економічні формації, виділені за способом виробництва.

У зарубіжній науці значного поширення набула теорія індустріального суспільства (В. Ростоу, Р. Арон, Д. Белл), яка розглядає соціально-економічний прогрес як перехід від традиційного (аграрного) до промислового (індустріального) суспільства. При цьому при переході до економічного піднесення будь-яка країна (регіон) проходить такі стадії: традиційне суспільство; визрівання передумов для ривка; ривок до самопідтримуючого зростання; перехід до технологічної зрілості та ера масового споживання (В. Ростоу). О. Тофлер у поступі суспільства виділяє три хвилі - першу (суспільство аграрного типу), другу (індустріальне суспільство) та третю (суперіндустріальне суспільство).

А.Дж. Тойнбі визначив фази розвитку цивілізацій («виклик» середовища (генерація цивілізації), зростання, надлом, розпад цивілізації, її відродження (нетривале) та перетворення, продовження розпаду), а Л. Гумільов — фази етногенезу: пасіонарний поштовх (народження етносу), динамічний підйом (прихована та явна фази зростання), акматична (надлишок пасіонарності в етносі, перегрів системи), надлом етносу, інерції («золота осінь» етносу), обскурації (апатія, пасивність, відсутність високих ідеалів) та меморіальна фази.

Стадійним є і демографічний розвиток (рис. 3.6). Перша стадія характеризується високими значеннями коефіцієнтів народжуваності та смертності, повільним зростанням чисельності населення (коливання рівнів природного відтворення населення пов'язані із періодами нестачі продовольства, війнами, поширенням епідемій тощо). На другій стадії істотно знижується рівень смертності, повільно - рівень народжуваності, водночас триває зростання чисельності населення. На третій стадії спостерігається стабілізація рівня смертності населення (при порівняно низьких його значеннях) та деяке зниження рівня народжуваності (викликане розвитком урбанізації, підвищенням рівня життя населення, активнішим залученням жінок до громадського життя і господарської діяльності, плануванням народжуваності тощо), зростання чисельності населення триває (за рахунок збільшення частки осіб дітородного віку). Нарешті, на четвертій стадії відбувається зниження та стабілізація рівнів народжуваності та смертності, стабілізація чисельності населення (деяке скорочення чисельності населення викликане перевищенням рівня смертності над рівнем народжуваності за рахунок збільшення частки осіб старших вікових груп).

У розвитку світового господарства теж виділяються стадії. Так, наприклад, І. Валлерстайн виділяє такі етапи еволюції світового господарства: зародження, становлення світового господарства, світової економічної експансії та інтеграційний. Стадійність суспільного розвитку тісно пов'язана із кардинальними зрушеннями економічного характеру, зокрема змінами пропорцій між секторами економіки (які зумовили перехід від аграрного до індустріального суспільства, від індустріального до постіндустріального), між галузями виробництва та сфери послуг, внутрігалузевих пропорцій, які, у свою чергу, пов'язані із поширенням інновацій.

Для суспільно-географічних досліджень регіонального розвитку аналіз стадійності не є новим. Варто згадати стадії господарського освоєння Н. Колосовского (1970), стадії регіонального розвитку Дж. Фрідмана (1966), стадії просторової еволюції урбанізації Дж. Джиббса (1963), стадії еволюції конфігурації транспортних мереж С. Тархова (1989) та ін.

Рис. 3.6. Стадії демографічного розвитку

(на лівій осі: суцільною лінією — коефіцієнт народжуваності, пунктирною —коефіцієнт смертності, на правій осі — чисельність населення)

Зокрема, Дж. Фрідман обґрунтував виділення чотирьох стадій регіонального розвитку: незалежних локальних центрів; єдиного сильного національного центру; сильного центру і сильних субцентрів; утворення систем функціонально взаємопов'язаних міст; Дж. Джиббс — п'ять стадій (фаз) просторової еволюції урбанізації Дж. Джиббса: відносно рівномірне розселення із домінуванням сільських компонентів; виникнення «точкових» форм високої концентрації міського населення; розвиток агломерованих форм розселення; територіальне розширення агломерованих форм; деконцентрація населення.

Узагальнюючи вищенаведені підходи до ідентифікації стадій, можна запропонувати виділення таких стадій регіонального розвитку як суспільно-просторового процесу (рис. 3.7):

— стадія рівномірного розміщення локальних ядер, коли відбувається формування окремих опорних елементів територіальної структури, а регіон являє собою систему приблизно рівнозначних локальних ядер концентрації людської діяльності із зонами їх впливу, тобто рівень просторової поляризації регіону є низьким;

— стадія моноядерної поляризації території, коли відбувається формування опорного каркасу території регіону, а ядро концентрації людської діяльності із найсприятливішим поєднанням чинників включає до своєї сфери впливу решту території, рівень прострової поляризації регіону значно зростає (розвинене ядро - відстала периферія);

— стадія поліядерної поляризації території, коли в окремих периферійних частинах регіону формуються внутрірегіональні ядра концентрації людської діяльності, внаслідок чого моноцентрична територіальна структура трансформується у поліцентричну, відбувається депопуляція міжядерних просторів, а рівень просторової поляризації регіону дещо зменшується;

— стадія рівномірного використання території, коли спочатку відбувається територіальне розширення ядер концентрації людської діяльності (територіальне агломерування), а згодом найбільшого розвитку отримує міжядерна (міжагломераційна) периферія, що супроводжується певною стагнацією самих ядер, просторова поляризація регіону знижується.

Рис. 3.7. Стадії регіонального розвитку (І — рівномірного розміщення локальних ядер, ІІ — моноядерної поляризації, ІІІ — поліядерної поляризації, IV — рівномірного використання території)

При цьому варто погодитися із думкою А. Валесяна, який вбачає, що зміна стадій та виникнення упорядкованих структур відбуваються не у результаті зовнішніх впливів, а як прояв процесу просторової самоорганізації [24, с. 19]. Тобто існує певна внутрішня зумовленість у регіональному розвитку, що передбачає поступальний перехід від одного атрактора (потенційної територіальної структури в межах кожної стадії) до іншого.

Зміст суспільно-просторових процесів, що відбуваються на кожній стадії, та послідовність їх зміни, зрозуміло, є ідеалізацією. Реальна дія сукупності чинників (особливо управлінських) може істотно спотворювати ситуацію, «відхиляти» регіони від найоптимальніших траєкторій їх розвитку в напрямку атракторів. Перехід від однієї стадії до наступної відбувається, згідно синергетичного підходу, у районі точки біфуркації. І головне при цьому обґрунтованими управлінськими рішеннями сприяти переходу до бажаної траєкторії розвитку. У тому ж разі, якщо такі рішення будуть помилковими, можливим є і зворотній напрям розвитку, тобто повернення до попередньої стадії, або взагалі зникнення регіону.

Водночас унаслідок впровадження інновацій (інновація у даному випадку розуміється не як будь-яке нововведення, а як принципова, кардинальна новітність в організації людської діяльності) даний набір стадій може циклічно повторюватись. У такому разі після четвертої стадії у зв'язку із розвитком принципово нових або інноваційно модифікованих видів людської діяльності із комплексоформуючими властивостями, знову утворюється ядро концентрації, яке підпорядковує решту території, перетворюючи її на периферію. І далі стадії повторюються у відповідності до того, як поширюються інновації від ядра до периферії.

Як узагальнення, варто зазначити, що важливе методологічне значення має розуміння того, що екстраполювати виявлені тенденції розвитку регіонів правомірно лише у межах окремої стадії, коли розвиток процесів має властивості інерційності. За наявності ознак, що характеризують можливість переходу до нової стадії (точки біфуркації), екстраполяція є неможливою. У даному випадку здійснюються лише експертні передбачення загальної моделі регіонального розвитку, а не конкретних його параметрів.

Гетерохронна коеволюційність. Процеси регіонального розвитку є багатоаспектними, багаторівневими, мають складну просторово-часову структуру. За різними критеріями вони диференціюються на складові процеси. Їх просторовий аспект відображають процеси територіального концентрування, агломерування, просторової дифузії, районоутворення, галузевий — процеси регіонального природокористування, регіональні демографічні процеси, регіональне розселення населення, економіко-, соціально-просторові процеси, ієрархічний — макро-, мезо-, мікро- та топопроцеси. Кожний з них має свою специфіку та тенденції зміни у часі. Проте всі вони, накладаючись, формують єдиний багатовимірний, але односпрямований процес регіонального розвитку. Таку закономірність можна ідентифікувати як гетерохронну коеволюційність.

Так, наприклад, різноспрямовані процеси територіального концентрування та просторої дифузії, що мають власні темпи зміни у часі, можуть забезпечувати перехід регіону до нової стадії поліядерної поляризації території. Або розвиток регіонів нижчого таксономічного рівня, що мають принципово різну специфіку та темпи динаміки (периферійні, напівпериферійні та внутріядерні райони) разом зумовлюють односпрямовану еволюцію регіону вищого таксономічного рівня.

Одна сторона цієї закономірності — гетерохронність, тобто різночасовість розвитку складових процесів регіонального розвитку. Але усі процеси, розвиваючись, на перший погляд, з різними темпами, знаходяться проте у тісному взаємозв'язку. Так, зміни в одних процесах, через певний проміжок часу відображаються на зміні інших, і навпаки. Проміжки часу, протягом яких проявляються такі взаємовпливи, називаються часовими лагами. Тому важливим науковим завданням прогностичного дослідження є виявлення та врахування цих часових лагів.

Друга сторона закономірності — коеволюційність. Коевоюція при цьому розуміється як наявність спільної траєкторії розвитку, спільного темпу еволюції окремих підсистем у межах системи. Підсистеми при цьому зазвичай розглядаються як такі, що самоорганізуються. Так, регіональний розвиток передбачає спільність темпів еволюції просторової організації людської діяльності та природного середовища регіонів. Отже, прогнозування лише окремої складової регіонального розвитку - просторової організації людської діяльності — без урахування змін природного середовища є принципово невірним. Аналогічні висновки можна робити і щодо інших взаємовідносин окремих складових регіонального розвитку.

У цілому, з точки зору суспільно-географічного прогнозування, закономірність гетерохронної коеволюційності є найменш дослідженою. Цікавими у цьому відношенні є дослідження А. Валесяна, який встановив взаємозв'язок між еволюцією систем розселення (що описується одразу у двох аспектах - як еволюційні зміни центральних місць і як зміни стадій урбанізації) та еволюцією транспортних мереж. В. Шупєр вважає, що «співпадіння у часі глибоких змін ієрархічної будови систем центральних місць (поява нового рівня ієрархії) і переходу системи розселення на нову стадію еволюції, за Джиббсом, є вельми важливим для географічного світогляду результатом» [23; 246].

Комплексність. Будь-який суспільно-просторовий процес у своєму розвитку прямує до певного потенційного стану в майбутньому, який характеризується максимальною тіснотою та раціональністю зв'язків між елементами, оптимальною структурою, пропорційністю, тобто прямує до стану комплексності. При цьому наявність такого кінцевого стану (атрактора) зовсім не передбачає наявність єдино можливого, наперед визначеного шляху регіонального розвитку. У реальності стан комплексності є лише абстрактною ідеалізацією і практично не досягається унаслідок впливу зовнішніх чинників, з одного боку, та суб'єктивізму управлінських рішень, з іншого. Тому термін «комплексність» як закономірність регіонального розвитку трактується лише як прояв закону територіальної інтеграції, тобто як формування інтегративних утворень із підвищеною тіснотою зв'язків та мінімізацією диспропорцій — суспільно-просторових комплексів.

Як зазначав В. Поповкін, частина дослідників комплексність передусім асоціюють з категорією пропорційність (обмежену рамками виробництва), а таку її сторону, як раціональне використання території та її ресурсів не визнають. Інші дослідники комплексність ототожнюють з економічною автаркією, спрямованою на повне використання ресурсів [163, с. 15]. На думку вченого, регіональна комплексність — це не просто агломерація і не просто цілісність (у розумінні об'єктивної нерозчленованості, нероз'єднаності), це найвищий прояв регіональної цілісності, оскільки передбачає цілком певне, взаємопов'язане, взаємододатнє сполучення виробництв і елементів інфраструктури в межах регіону [163, с. 29].

На думку Е. Алаєва, комплексність економічного району — це такий стан взаємозв'язаності між елементами його господарства, коли при ефективному виконанні основної народногосподарської функції — спеціалізації району — не спостерігаються внутрішньорайонні просторові диспропорції, а ємність розміщення відповідає раціональним темпам розвитку господарства [2].

М. Паламарчук закономірність комплексності виробництв розглядав як об'єктивні технологічні та економічні взаємозв'язки і пропорції між окремими виробництвами (підприємствами), які дозволяють максимально і раціонально, з погляду територіального поділу праці, використовувати природні, трудові та інші економічні ресурси, а також вигоди економіко- географічного положення і отримати значний додатковий економічний ефект за усіх інших рівних умов шляхом розміщення підприємств у вигляді певних територіальних поєднань [141, с. 10].

На думку О. Шаблія, комплексність передбачає дві речі: взаємозв'язаність певних компонентів (елементів) та збалансованість (пропорційність) розвитку цих складових частин. Однак, на думку вченого, ці дві риси не варто зводити лише до виробничо-технологічної зв'язаності чи збалансованості. Існує зв'язаність і взаємозумовленість між сферами господарства і його секторами, між природним потенціалом території і її господарством, між населенням, як виробником і споживачем, і господарством і т.п. Таким чином, розгортається не лише виробничо- технологічна, але й ширше - соціально-економічна, еколого-господарська, соціально-екологічна комплексність [238, с. 137].

С. Іщук розглядає комплексність як ступінь взаємозв'язаності елементів господарства району, як пропорційність, збалансованість між природними, трудовими ресурсами, виробничою і невиробничою сферами, між різними групами галузей (спеціалізації, доповнюючими і обслуговуючими), а також внутрішньогалузевих груп [73, с. 167; 72, с. 15].

Отже, комплексність регіонального розвитку варто розглядати як такий стан регіонів, коли їх територіальна спеціалізація забезпечує раціональність взаємозв'язків та відсутність диспропорцій. Проявом закономірності комплексності регіонального розвитку є формування відповідних комплексів. У широкому розумінні комплекс розглядають як сукупність предметів, явищ або властивостей, що утворюють єдине ціле. З точки зору суспільно- географічного прогнозування, комплекс являє собою суспільно-географічну цілісність, що базується на взаємовигідних та раціональних зв'язках.

Дослідження регіональної комплексності беруть початок від праць Н. Колосовского, який ввів у науковий обіг термін «виробничо-територіальний комплекс». З часом поняття виробничо-територіального комплексу (ВТК), яке підкреслює визначальну комплексоформуючу роль виробництва, трансформувалось у поняття територіально-виробничого комплексу (ТВК), що підкреслює визначальну комплексоформуючу роль території. Проте термін ТВК все ж таки залишається за своїм змістом «виробничим» утворенням, не охоплюючи усієї сукупності відносин і зв'язків регіону (зокрема, соціальних, політичних, духовних та ін. аспектів людської діяльності). Тому варто користуватися ширшим, ємнішим поняттям. У якості такого пропонуються «територіально-господарський комплекс», «районно-господарський комплекс», «суспільно-територіальний комплекс», «територіальний соціально-економічний комплекс», «суспільно-географічний комплекс» та ін.

На думку автора, з точки зору даного дослідження, доцільніше користуватися терміном «суспільно-просторовий комплекс». Важливою специфікою комплексу є те, що в його межах існує така тіснота зв'язку між складовими, що вилучення будь-яких елементів або порушення зв'язків між ними знижує ефективність розвитку, обмежує або унеможливлює виконання ним відповідних функцій. Зв'язки між елементами суспільно-просторового комплексу мають високу стійкість, стабільність у часі, у результаті чого виникає одна з найважливіших його властивостей — «ефект просторової взаємодії», який досягається завдяки сумісності окремих об'єктів людської діяльності на території.

Суспільно-просторові комплекси фактично виступають основою формування регіонів. Якщо регіони суцільно охоплюють усю земну поверхню, усю територію країни, то суспільно-географічні комплекси формуються лише навколо ядер концентрації людської діяльності, а отже, між ними існують територіальні «розриви» (так звані «лакуни»).

Суспільно-просторові комплекси можуть формуватися двома шляхами: або самочинно, або за допомогою управлінських рішень (шляхом реалізації комплексних державних регіональних програм соціально-економічного розвитку). Відповідно до цього розрізняють традиційні та програмні комплекси, які відповідно виступають основою «традиційних» та «програмних» регіонів.

Як узагальнення варто відмітити, що оцінка рівня комплексності регіонального розвитку дозволяє виявити ступінь його відхилення від оптимальної траєкторії, і на цій основі обґрунтовувати відповідні управлінські рішення, передусім заходи державної регіональної політики. Оцінка рівня комплексності регіонального розвитку при цьому передбачає аналіз динаміки зв'язків та пропорцій.