Політологічна енциклопедія Книга ІІІ - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Ленінізм

ЛЕНІНІЗМ — політична ідеологія і практика перевороту та захоплення влади у Росії на початку XX ст., а також встановлення диктатури революційної партії більшовиків на чолі з її Центральним Комітетом (Партноменклатурою). Названа на честь російського революціонера-марксиста і політичного вождя більшовиків Володимира Леніна, який у чисельних творах виклав свої погляди на методи захоплення та утримання влади у країні.

Апологети вважають ленінізм цілісним «політичним та філософським вченням» про «соціалістичну революцію». І в цій якості логічним продовженням та вищим творчим розвитком марксизму в умовах переходу капіталізму у всьому світі до стадії імперіалізму; а також планом побудови соціалізму.

Критики вважають ленінізм еклектичним збірником публіцистичних есеїв політично авантюрної, але недостатньо освіченої людини, яка до того ж постійно міняла свої погляди — про те, як слід створити партію змовників та як за її допомогою захопити владу в окремій, не досить економічно та політично розвиненій країні.

Ленінізм на думку його апологетів, включає у себе політичну доктрину тактики та принципи «соціалістичного» устрою економіки, розроблені від марксизму, і інтерпретації марксистської теорії Леніним в аграрній Російської імперії початку XX ст. Ленінізм переформулював бачення Маркса взаємодії економіки і політики, що дозволило статися політичному перевороту на чолі з партією професійних революціонерів-змовників, а не стихійному повстанню робітничого класу як і пророкував Карл Маркс.

Після Жовтневого перевороту 1917 і приблизно до 1922 р., практика керованої Леніним верхівки партії більшовиків (Раднаркому), названа пізніше Сталіним «ленінізмом» стала ідейною основою доктрини радянського соціалізму, зокрема, її реалізації у Радянському Союзі.

На думку критиків з рядів європейських марксистів, радянська форма економіки не має нічого спільного з соціалізмом, а є типовим прикладом державного капіталізму. Ще Карл Маркс писав про так званий «азіатський спосіб виробництва» (або «азіатську суспільно-економічну формацію» — проміжний етап історії людства між рабовласницьким ладом і феодалізмом), який і був соціально-економічним підґрунтям СРСР-Росії.

До того ж багато політико-економічних ідей Ленін просто запозичив у Олександра Парвуса Гельфанда, що радянська компартійна історіографія усіляко приховувала.

ІСТОРІЯ

У політичну науку термін «ленінізм» увійшов до загального користування у 1922 р., після того, як закінчилася участь Леніна в управлінні СРСР. Два роки потому, у липні 1924 р., на п'ятому з'їзді Комуністичного Інтернаціоналу (Комінтерну), друг та соратник Леніна Григорій Зинов'єв популяризував ленінізм як марксистський ідеологічний термін, що став означати «революційний».

Після створення у 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік ленінізм став домінуючою гілкою марксизму у СРСР, а після Другої світової війни у країнах-сателітах Східної Європи та деякий час у Китаї.

Ленінізм остаточно сформувався у СРСР після заснування у Москві «Інституту Маркса-Енгельса-Леніна» при ЦК ВКПб та з початком видання багатотомної Збірки творів Леніна.

З 1930 р. право на трактування творчої спадщини Леніна привласнив собі Йосип Сталін, а після його смерті це право перейшло до «колективного органа» комуністичної влади — Політбюро ЦК КПРС.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ІДЕЇ

Про імперіалізм як вищу та кінцеву стадію розвитку капіталістичного суспільства; та про його «загнивання» та «розпад»;

Про створення партії більшовиків як партії нового типу, в якій демократія замінюється демократичним централізмом, а сама організація стає дисциплінованою та підкореною волі вождя організацією, націленою на державний переворот;

Про соціалістичну революцію та переростання буржуазно-демократичної революції у соціалістичну;

Про «диктатуру пролетаріату» (диктатуру партії більшовиків) як метод утримання влади та форму політичного устрою у країні;

«Вчення про компроміси» — про мистецтво політичних маневрів та угод з супротивниками для партії, яка перебуває у меншості. Або втілення загальновідомого ієзуітського принципу: «Ціль виправдовує усякі засоби» (для досягнення політичної мети всі засоби гідні);

Про «національне питання» багатоетнічної Росії та національно-автономний устрій країни;

Про систематичне застосування масового терору та знищення провідних соціальних класів суспільства за допомогою масових розстрілів, репресій, ізоляції у концтаборах та штучного голоду.

Ленінізм у СРСР вважався стрижнем політичної доктрини КПРС та всієї офіційної радянської державної ідеології. Будь яка важлива наукова або політична публікація повинна була починатися з цитування висловлення Леніна з цього питання. Після цитати з Леніна повинна була йти цитата з актуальних рішень з'їзду КПРС або промов Генерального секретаря.

Спроби критики ленінізму вважалися державним злочином і каралися згідно зі статтею Кримінального Кодексу як «антирадянська агітація і пропаганда»: в часи правління Сталіна довгостроковим ув'язненням або стратою, у післясталінський час — тюремним ув'язненням.

Праці закордонних науковців з критикою ленінізму у СРСР не видавалися, а саме їх існування замовчувалося. А їх авторів, якщо це були широковідомі вчені, проголошували «антирадянщиками» тощо.

Перші спроби критичного переосмислення комуністичної радянської ленінської спадщини з'явилися у кінці 1980 р., під час керованих зверху політичних реформ — «Перебудова» та «Гласність». На думку тодішніх ліберальних критиків, що самі походили з лав КПРС, велику частку радянського «ленінізму» у дійсності становить сталінізм.

Новий етап критики ленінізму почався у Росії у третю декаду правління В. Путіна і партії «Єдина Росія».

У березні 2012 р. голова Синодальної Ради РПЦ Чаплін закликав «...всерйоз обговорити питання, чи не є екстремістськими матеріалами праці Леніна, Троцького та інших лідерів більшовиків. Як сьогодні треба відноситись до їх відтворення і до тих, хто сьогодні продовжує використовувати самі радикальні елементи цих текстів для конструювання політичної практики і пропаганди.

Цю ідею у червні цього ж року розвив головний науковий співробітники Інституту російської історії РАН, академік РАПН Володимир Лавров.

Він офіційно запросив Слідчій комітет Росії провести експертизу праць Володимира Леніна на наявність у них екстремізму.

Як пояснив Лавров, вождь Жовтневої революції не тільки публічно виправдовував тероризм, але й керував терористичною діяльністю, а також розробляв методи партизанської війни.

Він пояснив, що «треба дати юридичну, правову оцінку злочинам проти людяності, які здійснив Ленін і які не мають строку давності». Керівництво Російської православної церкви (МП) схвалило цей запит історика.

ДЖЕРЕЛА:

Ален Безансон. Интеллектуальные истоки ленинизма. — М.: вид. МИК, 1998.— 304 с.: Les Origines intellectuelles du leninisme, 1977).; Д. Лукач. Ленин. Исследовательский очерк о взаимосвязи его идей. — М.: Междунар. отношения, 1990. — 141 с.; Й. В. Сталин. Вопросы Ленинизма. — М., Партиздат, 1933.