Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Мазепа-Калединський Іван Стефанович

Український військовий, політичним і державним діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній (1687 - 1704) всій Наддніпрянській Україні (1704 - 1709). Князь Священної Римської імперії (1707 - 1709). Представник шляхетного роду Мазеп-Колединських гербу Курч з Київщини. У молодості служив при дворі короля Яна II Казимира. По обранню гетьманом, намагався відновити авторитет гетьманства в Україні. Зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Шведською імперією, проте 1708 р. підтримав сторону шведів. Після поразки під Полтавою врятувався у Молдовському князівстві. Помер у місті Бендери.

Народився на хуторі Мазепинці Київського воєводства (неподалік від Білої Церкви).

У 1592 р. король Сигізмунд II Август подарував маєток шляхтичеві Михайлові Мазепі-Калединському з роду Курчів. Батько — Стефан-Адам Мазепа — був шляхтичем; покозачився у часи Хмельниччини, став 1654 р. Білоцерківським отаманом. Мати — Марина Мокієвська — представниця старого шляхетського роду з Білої Церкви; присвятила молоді роки сім'ї, вихованню сина Івана та доньки Олександри. Дитинство припало на час Хмельниччини і Руїни. Змалку мусив навчатися військової справи, їзди верхи, фехтування. Мати відправила на навчання до Києво-Могилянської академії. В академії 3 роки вивчав риторику, латину. Добре володів пером, у хвилини дозвілля писав вірші, цікавився усіма видами літературної творчості; протягом життя опанував вісім іноземних мов.

Закінчивши навчання, повернувся додому. Батько мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його до двору короля Речі Посполитої, великого князя литовського і руського Яна II Казимира. Іван став королівським пажем, зумів швидко завоювати прихильність короля. Він вмів чарувати людей.

На королівській службі

Ян II Казимир, син Сигізмунда III та Констанції Австрійської, був у близьких взаєминах із західними монаршими дворами, щороку висилав за кордон трьох талановитих юнаків шляхетського походження для покращення освіти. Мазепа потрапив до цієї трійки стажерів; відвідав Німеччину, Францію, Італію, можливо, Австрію у дипломатичній місії козаків.

У 1659 р. повернувся до Речі Посполитої. Гетьманські клейноди привіз як гінець від короля у березні 1663 р. обраному гетьманом Павлу Тетері, які той відіслав назад (згідно статусу, їх мав привезти посол).

Познайомився зі справами українського населення (1677 р.), з лобістами українського питання у сеймі Речі Посполитої. У 1662 - 1669 рр. король Ян-Казимир доручав Мазепі кілька різних дипломатичних місій в Україні, Османської імперії, Московії. У 1670 р. познайомився з сином Богдана Хмельницького Юрієм; не став на його бік, оскільки вважав його занадто слабким.

Під час служби при дворі Яна ІІ Казимира мав персональний конфлікт зі шляхтичем Яном-Хризистом Пасеком., що ледве не закінчився дуеллю у королівських палатах. Мазепа втратив прихильність короля, змушений був повернутися до України.

Ян-Хризостом Пасек згадує у своїх «Споминах» історію, яка стала популярною, хоча насправді, як більшість поетичних образів, ймовірно, далека від правди. Коханкою Мазепи була дружина визначного магната Речі Посполитої; коли ошуканий чоловік дізнався про це, наказав своїм служникам зловити винуватця, прив'язати голого до дикого коня та пустити степом.

Ця історія з усіма подробицями була дуже романтична і приваблива, сучасники перетворили її на епопею. Поети, малярі та музики —Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст — скористалися нею у своїх творах, звеличили її героя, що став символом. Едґар Кіне порівнював нещасливу Францію до замученого Мазепи, перед яким простягалося славне майбутнє.

Повернення в Україну та служба у Дорошенка

З 1663 р. Іван Мазепа жив у родовому маєтку у селі Мазепинці; після смерті батька успадкував посаду чернігівського підчашого.

Наприкінці 1669 р. вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка, що стало «переломним моментом» (Дорошенко) у житті та діяльності майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддав себе українській державній справі.

Появу Мазепи при чигиринському гетьманському дворі було пов'язано з великою зміною у його особистому житті: у Корсуні, десь у 1668 - 1669 рр., одружився з трохи старшою від нього вдовою Ганною Фридрикевич, про яку мало що відомо. Невідомо також, чи мала вона дітей від Мазепи.

У Дорошенка Мазепа був спочатку ротмістром надвірної корогви, себто командиром гетьманської гвардії, згодом (десь біля 1674 р.) виконував обов'язки генерального осавула. Брав участь у війні Дорошенка як союзника Османської імперії проти Речі Посполитої (похід у Галичину 1672 р.). Не був генеральним писарем: сучасну вістку про це (дуже популярну досі в історичній літературі) спростував Дорошенко (генеральним писарем у 1669 - 1676 рр. був Михайло Вуяхевич-Височинський). Дорошенко оцінив великі здібності («росторопності й цікавості», як каже Величко) Мазепи, доручав важливі дипломатичні місії.

Перехід до Самойловича

У червні 1674 р. Дорошенко послав Мазепу до Криму й Османської імперії, дав татарський ескорт, кілька полонених козаків з Лівобережжя, призначених у подарунок ханові та султанським достойникам. Під час подорожі біля річки Інгул Мазепа потрапив до рук запорожців, які могли його вбити; кошовий отаман Іван Сірко впізнав Мазепу й урятував. Коли гетьман Лівобережної України Іван Самойлович довідавшись про це, зажадав у Сірка видати йому Мазепу, Сірко спочатку відмовив, але під тиском московського уряду змушений був відіслати Мазепу до Батурина (липень 1674 р.). Досвідом у міжнародних справах, бездоганними манерами Мазепа переконав Самойловича зробити його довіреною особою (було обрано військовим осавулом).

Коломацький переворот

Булава гетьмана Лівобережної України до рук Івана Мазепи потрапила 1687 р. у результаті чергової антигетьманської змови генеральної старшини, інспірованої фаворитом тодішньої московської правительки Софії князем Василієм Голіциним; гетьмана Івана Самойловича було позбавлено влади та заслано до Сибіру. Невдовзі сам фаворит потрапив в опалу, попрямував слідами Самойловича, втратила владу Софія. Здавалося, за такого розкладу сил гетьманувати Мазепі залишилися лічені дні; у таких непевних умовах зумів втримати владу, істотно зміцнив власні позиції.

У старшини, що скинула Самойловича, були й інші, досить впливові кандидати — генеральний обозний В. Борковський та полтавський полковник Прокіп Левенець. Перемогла кандидатура Мазепи, оскільки на той час вона була прийнятна окрім старшини, і для царського уряду, адже Мазепа мав впливові зв'язки в московських урядових колах.

Військова рада, яка відбулася 25 липня, мала лише формальне значення. Вжито було всіх заходів, щоб здійснити намічений напередодні план виборів — місце голосування було оточене тісним колом («у шість чоловіка») московського війська. Навколо козаків розставлено стрільців і рейтарів. На Раді присутні були тільки 800 кінних і 1200 піших козаків, тобто зовсім незначна частина козацького війська. Старшина, яка стояла в перших рядах, вигукнула ім'я Мазепи, а коли дехто спробував називати інші ім'я, їх «вмить угамували». Іван Мазепа був обраний на гетьмана України.

Мав тоді 50 років, був людиною з величезним життєвим та політичним досвідом. Обрання Мазепи пов'язане було з підписанням нових, «Коломацьких статей» (основа —»Глухівські статті» Многогрішного 1669 р., з деякими додатками на користь Москви).

Так, було застережено, що Україна не сміє порушувати вічний мир з Річчю Посполитою і повинна підтримувати добросусідські стосунки з Кримом.

Знову заборонено Україні мати дипломатичні стосунки з іншими державами. Окрім залог та воєводів, що були у Києві, Чернігові, Ніжині, Переяславі та Острі, московська залога мала стояти у гетьманській резиденції — Батурині — для постійного контролю над гетьманським урядом.

Заборонялося «голосов испущать», що «Малороссийский край гетманского регименту», а тільки казати, що він належить до єдиної держави з Великоросійським краєм. Тому мусить бути вільний перехід з Москви в Україну.

Гетьман і старшина повинні дбати про зміцнення зв'язків між двома народами.

Гетьманство

Пам'ятний камінь на місці, де, ймовірно, Іван Мазепа був обраний гетьманом України (у Коломаку заплановано встановити пам'ятник гетьману Івану Мазепі).

Сторінка з «Апостола» 1695 р., з титулом Івана Мазепи

Метою Мазепи як гетьмана Війська Запорозького було об'єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя і, якщо можливо, Слобожанщини і Ханської України у складі єдиної Української держави під гетьманським реґіментом, встановлення міцної автократичної гетьманської влади у становій державі європейського типу зі збереженням традиційної системи козацького устрою.

Ревний покровитель православ'я, Мазепа надав кошти на будівництво в усій Гетьманщині низки церков, споруджених у стилі українського бароко. Заходами Івана Мазепи Києво-Могилянський колегіум набув статусу академії (у цей час відомої як «Могило-Мазепинська») (завдяки матеріальній підтримці гетьмана було споруджено нові корпуси, збільшено кількість спудеїв до 2 тисяч).

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Цікаво, що в «Апостолі» 1695 р. було зазначено, що видання книги «За Щасливого Владіння ІХ Царського Присвітлого Величества обох сторон Дніпра Войск Запорожских Гетьмана, Благородного ІВАННА СТЕФАНОВИЧА МАЗЕПИ друком новим відбулося».

У народі до сьогодні побутує знана приказка: «від Богдана до Івана не було Гетьмана». Свою владу ототожнював з могутністю держави; якнайрішучіше захищався від будь-яких посягань з боку запорожців (боролися за свою автономність), деяких старшин, які посилали донос за доносом цареві. У зовнішній політиці відмовився від орієнтації на Річ Посполиту, Крим, Османську імперію. Боротьба з Московією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Відкрита, послідовна підтримка старшини збуджувала повсюдне невдоволення серед народних мас та настроєних проти старшини запорожців. Потенційно вибухова ситуація виникла у 1692 р., коли військовий канцелярист Петро Іваненко (Петрик) втік на Січ і став підіймати заколот проти гетьмана. Оголосивши, що настав час повстати проти старшини, яка «смокче народну кров» і «визволити нашу батьківщину Україну з-під влади Москви», Петрик заручається підтримкою кримських татар (замість допомоги татари стали грабувати населення, популярність Петрика серед народу похитнулася, повстання згасло).

Зовнішня політика

Завдяки дипломатичному хисту зумів налагодити стосунки з царівною Софією, фактичним керівником московського уряду князем Голіциним, з їхнім наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, мав численні зв'язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Речі Посполитій, Ґіраїв у Криму, інших.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на річці Самара.

Прагнув знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, дбав про забезпечення її представників маєтностями (гетьманські універсали Василеві Борковському, Прокопові Левенцю, Михайлові Миклашевському, Іванові Скоропадському, тощо). Захищав інтереси простих козаків, посполитих (зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років, тощо), в яких регулювалися питання оподаткування, відробіток («панщина»).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа різними способами сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промислового виробництва, торгівлі.

Господарство

Українське господарство в добу Мазепи переживає піднесення. Поширюються торговельні зносини також з Кримом і Чорноморсько-Дунайськими країнами. Росте і внутрішня торгівля, зокрема торговельний обмін між північчю й півднем Гетьманщини, між Гетьманщиною і Запоріжжям та Слобожанщиною, між Лівобережжям і Правобережжям.

У кінці XVII ст. дуже розвиваються галузі промисловості, які вимагали спеціального технічного досвіду та устаткування, і більших грошових вкладів.

Відомо 14 Універсалів Мазепи про виділення українській шляхті земель під устаткування рудень, селітряних заводів, ковальських цехів. Зокрема, Універсалом від 9 лютого1688 р. Гетьман Іван Мазепа підтверджує маєтності Межигірського монастиря, серед яких є «рудні», Універсалом від 9 травня 1690 р. він дозволяє стародубівському полковникові Михайлові Миклашевському побудувати дві рудні. Універсалом Івана Мазепи від 26 березня 1701 р. архієпископові чернігівському і новгородському упосесію надано Неданчицьку рудню.

Суспільство

Внутрішня політика гетьмана Мазепи була безпосереднім продовженням політики Самойловича. Провадилася іншими темпами, подекуди іншими методами, сприяла зростові козацької старшини, зміцненню її економічної бази, соціального становища, перетворенню її на зверхній стан Гетьманщини (провідну верству Козацько-Гетьманської держави).

Політика українського уряду щодо козацтва за часів гетьманування Мазепи була цілком ясна і послідовна. Козацтво на Гетьманщині було у той час дуже поважною силою (і як заможна сільська верхівка, і як головний військовий резерв держави). У руках козацтва були чималі площі землеволодіння, важливі господарські угіддя, млини, ґуральні, інші промислові й торговельні заклади, а головне — права і вольності, здобуті «шаблею козацькою» за Богдана Хмельницького.

Розвиток торгівлі і промисловості за часів Мазепи сприяв зростанню міст, зокрема його купецької верстви. У зв’язку з тим відбувалися чималі зміни в соціально-економічному житті міст Гетьманщини.

Селянство у часи Івана Мазепи становило більшість населення України. Попри розповсюджену думку, ніякого масового, взагалі закріпачення селян в часи Мазепи не відбувалося. Селяни, по-перше, ще не втратили юридичні права на землю, і якщо право займанщини вже переставало братися до уваги як право власності, то письмово оформлені документи підтверджували таке право беззастережно. Значно пізніше, через десятиліття, у другій половині XVIII ст. такі письмові угоди селян перестали визнавати за юридичні документи, якщо земля, на якій вони жили, була повторно роздана конфідентам верховної влади, по-друге, навіть там, де селяни жили на землі державців, вони повністю зберігали за собою право вільного переходу на нове місце проживання, з правом забрати своє рухоме майно, але досить часто продавали й землю, яку вони обробляли, і яка формально-юридично належала державцям, що ставало причиною багатьох конфліктних ситуацій, як це засвідчують документи тих часів.

Натомість існує лише один документ, універсал Мазепи, вписаний до полтавських актових книг (і з огляду на відсутність оригіналу точна передача змісту його може викликати сумніви), що стосується Полтавщини, де селянам заборонялись селянські переходи, та попри те, що у тисячі інших універсалів Мазепи такого немає, а навпаки, у них досить широко віддзеркалюються вільні переходи селян від одних державців до інших, в українській історіографії традиційно широко використовуються посилання лише на зазначений вище універсал у роботах, які стосуються соціально-економічного становища України за часів Мазепи, що фатально спотворює дійсний правовий статус селянства тих часів.

Матеріальне становище селянства почало помітно погіршуватися за часів Північної війни, коли воно сильно було обтяжене розквартируванням у Гетьманщині багатьох московських полків внаслідок тотальної мілітаризації Московського царства Петром І, годувати голодних московських солдатів та утримувати коней драгунів мало за свій кошт українське населення, сталося це після Полтави, вже за Скоропадського, мляві спроби якого протидіяти цьому були надто анемічними, щоб Московія взяла їх до уваги, хоч до закінчення Північної війни у нього були деякі дипломатичні можливості, щоб послабити та відтермінувати цей тягар, спричинений брутальним порушенням царським урядом автономних прав Гетьманщини.

Розвиток культури

Важливий був вклад гетьмана Мазепи у духовне життя України-Гетьманщини: за його гетьманування воно досягає особливого піднесення, напруження та розквіту, у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.

Був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає у часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головно архітектури. У добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль: виявився в образотворчому мистецтві, літературі, цілому культурному житті гетьманської України. Це було українське бароко — близький родич західноєвропейського — глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

Відносини з Московією

У 1689 р. на московський трон зійшов Петро І, Гетьман Мазепа надавав цареві активну допомогу у грандіозних походах на османів і татар (див. Азовські походи 1695 - 1696 рр.), кульмінацією яких стало здобуття 1696 р. Азова — ключової османської фортеці на Азовському морі. Старіючий гетьман постійно давав молодому монархові поради у справах Речі Посполитої: згодом між ними виникла тісна особиста дружба. Козацькі полковники із сарказмом зауважували, що «цар скоріше не повірить ангелові, ніж Мазепі», московські урядники заявляли, що «ніколи ще не було гетьмана кориснішого і вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа». Від Петра I Мазепа отримав чимало нагород, став другим кавалером ордену Андрія Первозванного, за клопотанням Петра І, отримав титул князя Священної Римської Імперії.

Завдяки близьким стосункам із царем Мазепа зміг скористатися великим козацьким повстанням, що вибухнуло на підлеглому полякам Правобережжі у 1702 р. Після того як цей район знову було заселено, шляхта Речі Посполитої спробувала вигнати звідти козаків. Правобережне козацтво на чолі з популярним у народі полковником Семеном Палієм підняло повстання. Повстанців було 12 тисяч, коли до них приєдналися інші козацькі ватажки — Самійло Самусь, Захар Іскра, Андрій Абазин. Незабаром перед повстанцями впали такі твердині Речі Посполитої, як Немирів, Бердичів та Біла Церква. З утечею на захід шляхти Речі Посполитої схоже було на те, що розгортається щось на зразок зменшеного варіанту 1648 р. Однак у 1702 р. полякам удалося відвоювати значну частину втрачених земель і взяти Палія в облогу в його «столиці» Фастові. Саме у цей час у Річ Посполиту вторгається найбільший ворог Петра І — король Швеції Карл XII. Скориставшись замішанням, Мазепа переконує царя дозволити йому окупувати Правобережжя. Знову обидві частини Наддніпрянської України були об'єднані, і заслугу здійснення цього міг приписати собі Мазепа. Щоб гарантувати себе від загрози з боку популярного у народі Палія, Мазепа за згодою Петра І наказує заарештувати того й заслати до Сибіру. Його місце зайняв товариш Михайло Омельченко.

21 квітня 1708 р. Василь Кочубей і Іван Іскра подали Петру донос з 25 статей на Мазепу, але цар не повірив і наказав стратити донощиків.

У Москві мав власний дім поблизу Малоросійської колегії, архітектором якого, можливо, був Іван Зарудний.

Справа Кочубея й Іскри

Універсал Мазепи

1 стаття. 1706 р., у Мінську гетьман говорив на самоті, що княгиня Дольська, родичка Станіслава Лещинського, запевняла його, що король Станіслав бажає дати запорозькому війську бажану волю.

2 стаття. Того ж року Мазепа погано говорив про литовського гетьмана Огінського, союзника московського государя.

3 стаття. Почувши, що король Август покинув Польщу і поїхав у Саксонію до шведського короля, Мазепа радів з цього приводу.

4 стаття. 1707 р. почувши, що коло Пропойська розбите царське військо, гетьман, спитав у Кочубея пошепки чи правдива ця новина.

5 стаття. Того ж року у Батурині, за обідом, Мазепа сказав що дістав новину про поразку царського війська, і потім дуже сміявся з цього. Потім пив за здоров'я княгині Дольської.

6 стаття. Потім через тиждень Мазепа говорив Кочубею: «Я просив у царя війська для захисту Києва й України, він відмовив, і нам доведеться шукати дружби в короля Станіслава».

7 стаття. 17 травня того ж року я просив дозволу віддати свою доньку за сина Чуйкевича, але Мазепа порадив мені віддати її за польського шляхтича, бо скоро з ляхами побратаємося.

8 стаття. 28 травня сербський єпископ Рувим говорив, що гетьман журився і жалівся йому, що государ Україну обтяжає.

9 стаття. 29 травня гетьман за обідом говорив: «Москва хоче взяти в тяжку неволю всю Україну».

10 стаття. Гетьман запрошував до себе єзуїта ксьондза Зеленського. Як відомо, цей єзуїт завжди говорив не боятися шведів і підтримувати їх. Чого б то Мазепі його запрошувати, якби він не мав злих намірів?

11 стаття. Полтавський писар Олександр Чуйкевич говорив, що він заходив до гетьмана, але двері були зачинені і гетьманський слуга сказав: «Гетьман з полковниками читає гадяцький договір гетьмана Виговського з поляками».

12 стаття. У грудні 1707 р. приїжджав в Батурин шведський канцелярист Кікін і Мазепа зібрав 300 озброєних компанійців захищати його.

13 стаття. На Різдво 1708 р. приїжджав до гетьмана вищезгаданий Зеленський і гетьманський писар Пилип Орлик проводив його до гетьманського хутора під Бахмачем.

14 стаття. Мазепа говорив, що якщо хтось з полковників не піде разом з ним, то того він ув'язнить в тюрмі без милосердя.

15 стаття. Мазепа часто посилає козаків Кондаченка і Биєвського з усними дорученнями до хана і аккерманських татар.

16 стаття. Одного разу, коли Мазепа підгуляв, то почав вихваляти зрадників Виговського і Брюховецького: «Вони хотіли б вибитися з неволі, та злі люди їх до того не допустили, і ми хотіли б далі дбати про свою непорушність і волю, та ще способів до того не маємо...».

17 стаття. Одного разу гетьман говорив полковникам: «Ви думаєте, що я хочу віддати гетьманство Войнаровському; я сього не бажаю; вільно вам буде вибирати гетьманом кого схочете. Коли між вами є той, хто міг би свою батьківщину захищати, я тому уступлю; коли ж бажаєте залишити на мені цей тягар, то слухайте мене. Доведеться нам, умовившися і постановивши свій намір, братися за шаблі.»

18 стаття. Мазепа тримає при собі слуг-поляків і посилає їх без царського на те указу.

19 стаття. Государ наказував дивитись щоб люди не переселялися з Лівобережжя на Правий берег, але Мазепа нічим їм не перешкоджає.

20 стаття. На Коломацькій раді постановлено, щоб українці приближалися до великорусів, а гетьман того не допускає і Україна щораз віддаляється і чужіє.

21 стаття. Всі міста українські не укріплені і сам Батурин 20 літ стоїть без поправки. Люди кажуть, що так робиться в тій цілі, щоб міста не могли захищатися.

22 стаття. Коли до гетьмана прийшла звістка, що запорожці з Петриком піднялися з татарами проти великорусів, Мазепа сказав: «Нехай би ці ледарі робили те, що мають робити».

23 стаття. Одна близька до Мазепи особа говорила про татар: «Ці люди нам скоро знадобляться».

24 стаття. Гетьман говорив львівському міщанинові

Русиновичу: «Щоби тільки Бог дав мені сили і здоров'я, котре ослабло, я прихильний полякам. Бачу, що цар образив Польщу, але й Україну від сильно обтяжив».

25 стаття. Гетьман самовільно орудує військовою скарбницею, роздає землю своїм прихильникам. Наприклад, помер полковник Солонина, то Мазепа віддав його села генеральному обозному Дуніну- Борковському, не залишивши нічого нащадкам полковника Солонини.

На початку XVIII ст. у стосунках із царем з'являється напруженість. У 1700 р. вибухнула Північна війна. У виснажливій боротьбі за володіння узбережжям Балтійського моря головними супротивниками виступали московитський цар і 18-річний король Швеції Карл XII — обдарований полководець, але кепський політик. Зазнавши ряду катастрофічних поразок на початку війни, Петро І (палкий прихильник західних звичаїв) вирішує модернізувати армію, управління, суспільство взагалі. Значно зміцнювалася централізована влада, пильніше контролювалися всі ділянки життя, скасовувалися також «застарілі звичаї». У межах цієї політики під загрозу потрапляла гарантована у 1654 р. традиційна автономія Гетьманщини.

Під час війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги (замість захисту своєї землі від безпосередніх ворогів — поляків, татар, османів, вони були змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві, Центральній Польщі). Регулярно українські полки поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60, 70 % складу. Намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків московитських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська (вважали гіршим, часто використовували просто як гарматне м'ясо). Коли поповзли чутки про наміри царя реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов'язане з військовими посадами, занепокоїлася.

Війна викликала ремствування серед українських селян, міщан: скаржилися, що в їхніх містах, селах розмістилися московитські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль,— писав цареві Мазепа,— я отримую скарги на свавілля московитських військ». Гетьман став відчувати загрозу, коли пішли поголоси про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи московитським вельможею.

Союз зі Шведською імперією

Загальне невдоволення штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя. Коли польський союзник Карла XII Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся за допомогою до Петра I. Цар, чекаючи наступу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш».

Іван Мазепа та Карл XII на Дніпрі після Полтави

Після того, як Мазепа переконався у тому, що цар нищить основи української державності, він вирішив використати умови, створені Північною війною (1700 - 1721) для розв'язання державницьких проблем іншим шляхом. Цар порушив зобов'язання обороняти Україну від ненависних поляків, що було основою угоди 1654 р., український гетьман перестав вважати себе зобов'язаним зберігати вірність цареві. 7 листопада (28 жовтня) 1708 р., коли Карл XII, який ішов на Москву, завернув в Україну, Мазепа, у надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тисяч козаків і провідних членів старшини.

Мазепа звертається до війська з яскравою промовою: Братія, прийшла наша пора; скористаємось цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути з себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною.

За словами Пилипа Орлика (у меморіалі «Deduction des droits de I'Ukraine» — «Вивід прав України», складеному 1712 р.), зміст угоди 1708 р. був такий: Україна і землі, до неї прилучені, мають бути вільними й незалежними; король шведський зобов'язується оберігати їх від усіх ворогів; зокрема, король має вислати туди негайно помічні війська, коли того буде вимагати потреба та коли цього будуть домагатися гетьман та його Стани (Etats). Усе завойоване на території Московії, але колись належне «руському» (українському) народові, має бути повернене до Князівства українського; Мазепа мав бути князем українським або гетьманом довічним; після його смерті Генеральна Рада («Стани») мала обрати нового гетьмана; король шведський не має права привласнювати собі ні титулу, ні герба Князівства Українського. Нарешті, для забезпечення цієї угоди і в інтересах безпеки (шведського війська) на території України на весь час війни передаються шведам міста Стародуб, Мглин, Батурин, Гадяч і Полтава.

Через кілька днів після переходу Мазепи до шведів на гетьманову столицю Батурин напав командувач московитськими військами в Україні князь Меншиков, вирізав усіх жителів: 6 тисяч чоловіків, жінок, дітей. Звістка про бойню у Батурині, терор, що його розпочали в Україні війська Московії, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою у симпатіях до Івана Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Цар наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана; 11 листопада 1708 р. ним став Іван Скоропадський.

Приклад Батурина, жорстокість московитських військ негативно сприймалися українцями, водночас протестанти-шведи викликали у них настороженість; більшість українського населення не захотіла підтримати Мазепу. Єдиною значною групою українського населення, що стала на бік гетьмана, були запорожці (часто сварилися з ним за потурання старшині, та вважали Мазепу меншим злом порівняно з царем). За це рішення вони дорого заплатили: у травні 1709 р. московські військаздійснили каральну експедицію, знищили ряд українських поселень, і зруйнували Запорізьку Січ, після чого цар видав постійно чинний наказ страчувати на місці кожного пійманого запорожця.

Протягом осені, зими, весни 1708 - 1709 рр. військові сили суперників маневрували, прагнучи знайти для себе стратегічно вигідні позиції та заручитися підтримкою українського населення. Нарешті 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва. Переможцем у ній вийшло Московське царство, у результаті чого провалилися плани Шведської імперії підпорядкувати собі Північну Європу; Московія забезпечила собі контроль над узбережжям Балтійського моря, почала перетворюватися на могутню європейську державу.

Втікаючи після поразки від переслідування московської кінноти, Мазепа і Карл XII знайшли притулок у Молдові, що належала Османській імперії. Тут, біля міста Бендери у селі Варниця, 21 або 22 вересня 1709 р. Іван Мазепа помер і був похований.

Згодом перепохований у Галаці (Румунія). Через два роки османські мародери зруйнували могилу. Згодом козаки перепоховали тіло старого гетьмана.

Культурна спадщина

Рішення Мазепи відмовитись від союзницьких стосунків з Московією досі розглядається значною частиною російських істориків (як і раніше офіційною історіографією Російської імперії та СРСР) як зрада і порушення Переяславської угоди.

За часів перебудови 1986 - 1991 рр. у СРСР уперше були дозволені публікації з іншим трактуванням дій гетьмана. Після проголошення незалежності Україною 1991 р. ставлення до Мазепи офіційних історичних дослідженнях й підручниках значно покращилося.

За розпорядженням царя Російська православна церква оголосила анафему Іванові Мазепі. Пряма цитата: Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа, бывший гетман украинский, или паче — антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный. Ехиднино порождение, как змей вселукавый, яд своего злого умышления на православное государство изблева в 1708 г. в месяце декабре... Как второй Иуда-предатель, отвержися Христа Господа и благочинной державы.

Досі Російська православна церква та Українська православна церква Московського патріархату анафему не зняли. Утім, частина православного духовенства, зокрема архімандрит Віктор (Бедь) від УПЦ МП, вважає цю анафему вже недійсною. Тому у Києво-Печерській лаврі Мазепу досі піддають анафемі; у Михайлівському монастирі (УПЦ-КП) моляться за упокій його душі. 10 липня 1918 р. у Софійському соборі єпископ Назарій з дозволу митрополита Київського і Галицького Антонія відслужив панахиду за гетьманом Іваном Мазепою.

Під час панахиди за пропозицією Валентина Отамановського було вирішено перенести прах Мазепи, Петра Калнишевського, Павла Полуботка до Святої Софії, поховати поряд з гробницею Ярослава I Мудрого.

Джерела:

Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К.: Вид. дім «КМ Академія», 2004. — 602 с.; Радишевський Р., Свербигуз В. Іван Мазепа в сарматсько-роксоланському вимірі високого бароко. — К.: Видавничий центр «Просвіта», 2006. — 551 с.; Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. — К.: Либідь, 1994. — 240 с.; Таирова-Яковлева Т. Мазепа. — М.: Молодая гвардия, 2007. — 271 с.: ил. рос.; Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897.;