Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Маркузе Герберт

Німецько-американський політичний філософ і соціолог, представник франкфуртської школи неомарксизму.

Народився в єврейській сім'ї в Берліні. Під час Першої світової війни був призваний в німецьку армію. У 1918 році Маркузе обирають членом солдатської Ради, він бере участь в Листопадовій революції і соціалістичному повстанні «Союз Спартака» (майбутній Комуністичній партії Німеччини). Змова керівництва соціал-демократичної партії Німеччини з реакційними кругами вищого німецького генералітету і повідомлення про вбивство Рози Люксембург і Карла Лібкнехта, заставили його залишити СДПН, в рядах якої він перебував в кінці війни. Разом з тим, Маркузе, на відміну від інших майбутніх членів Франкфуртської щколи, зберіг зв'язок з організованим робочим рухом. Після отримання ступеня доктора літератури в 1922 році в університеті Фрайбурга він деякий час пропрацював в книжковій лавці в Берліні. Але уже в 1928 році Маркузе повертається в Фрайбург, щоб продовжити навчання філософії під керівництвом доктора-екзистенціаліста Мартіна Хайдегера.

Був період в творчій діяльності Г.Маркузе, коли він був під впливом фрейдизму і марксизму. Він починає працювати в Інституті соціальних досліджень при університеті Франкфурта-на-Майні разом з Теодором Адорно і Максом Хоркхаймером. Спочатку марксизм і фрейдизм не вважалися близькими вченнями, але на початку 1930-х років, коли були видруковані рукописи молодого Маркса, «франкфуртці» знайшли в цих рукописах думки і ідеї з багатьох проблем, які широко обговорювалися серед фрейдистів.

Після приходу нацистів до влади, майже весь колектив інституту емігрував до США. Разом з усіма переїхав до Сполучених Штатів і Г.Маркузе. Починаючи з 1942 року і до 1950 року він працює на уряд США в різних розвідувальних організаціях (у роки війни співробітничав з інформаційними органами американської розвідки, займаючись антифашистською контрпропагандою). В 50-х роках працював в Російському інституті при Колумбійському університеті та Російському центрі при Гарвардському університеті експертом з «радянського марксизму». Професор Брандейського (1954 - 1965 роки) та Каліфорнійського (Берклі, з 1965 року) університетів.

Формування поглядів Маркузе відбулося під впливом ідей Маркса, а також Гегеля, Фрейда, Хайдегера, в якого він працював якийсь час асистентом. З другої половини 30-х років над створенням власної версії «критичної теорії суспільства», яку розробляли представники Франкфуртської школи. На відміну від Хайдегера і Адорно, він намагався, хоча не завжди послідовно і вдало, пов'язати власну теорію з політичною практикою.

В 1941 році вийшла друком його праця «Розум і революція», в якій Маркузе проаналізував генезхис ідей Гегеля і Маркса, сучасних йому мислителів. На думку біографів, зазначена праця сприяла популяризації їхньої творчої спадщини. У 1956 році було опубліковано працю «Ерос і цивілізація», присвячену аналізу процесу становлення репресивної цивілізації. Критичному дослідженню Радянського Союзу присвячено книгу «Радянський марксизм» (1958 році). У творі «Одновимірна людина. Дослідження ідеології Розвинутого Індустріального суспільства» (1964 рік) філософ підкреслював, що основою саморегулювання цього суспільства були вже не репресії, а система потреб, орієнтованих на споживання.

На думку Маркузе, розвиток науки і культури дав змогу панівному класу капіталістичного суспільства сформувати через механізми потреб новий тип людини («одномірний») з атрофованим соціально-критичним ставленням до суспільства і в такий спосіб «стримувати й запобігати цивільним змінам». Використовуючи технологічну раціональність і досягнення науки, суспільство забезпечувало високий стандарт життя своїм членам, внаслідок чого воно прив'язувало своїх громадян до існуючого ладу. Тим самим індивіда позбавляли основи, яка забезпечувала його автономію, його здатність протистояти цілому.

Включаючись під впливом нав'язуваних «хибних» потреб у споживацькі перегони, робітничий клас розвинених капіталістичних країн інтегрується в соціальне ціле і втрачає свій революційний потенціал. За таких бумов революційна ініціатива в межах розвинутого суспільства переходить , згідно з ідеями Маркузе, до «аутсайдерів» (переслідуваних національних меншин, безробітних, люмпенів), а також до радикальних верств студентів і гуманітарної інтелігенції, які виступають у ролі політичних лідерів. У світовому масштабі носіями революційної ініціативи стають «бідні» країни, які протестують імперіалізму і соціалістичним країнам, що здійснюють «колабораціоністську» політику. Розглядаючи інститути демократії як інструмент ненасильницького придушення опозиції, Маркузе наполягав на радикальній відмові від від легальних форм боротьби як «парламентської гри», заперечував здатність політичних партій (передусім комуністичних і соціалістичних), що діють у межах «істеблішменту», відіграючи роль революційного авангарду.

Філософсько-соціальна еволюція поглядів Маркузе відбулася під впливом «лівого» марксизму, що інтерпретується в дусі неогегельянства 20-х років. Під керівництвом одного з основоположників німецької екзистенційної філософії Хайдеггера займався проблемою «історичності», тлумачачи на основі власної теорії «хайдеггер-арксизму» філософію Гегеля. У другій половині 30-х років Маркузе досить абстрактно виклав свою версію критичної теорії — «критичну теорію суспільства», близьку запропонованій Хоркхаймером. Намагався обгрунтувати ідею «подолання філософії» на основі редукції діалектики до понять політичної економії. У 50-х роках у зв'язку з загальним захопленням фрейдо-марксистською версією неофрейдизму, характерним для франкфуртської школи, Маркузе доповнює політекономічну редукцію логіко-діалектичних понять «глибинно-психологічною». На основі такого тлумачення версії Маркузе перетворює критичну теорію суспільства на лівофрейдиську філософію історії взагалі і соціальної філософії сучасного індустріального суспільства зокрема. На противагу праворадикально орієнтованим представникам антропологічного напрямку в німецькій соціальній філософії й соціології, що мала вирішальний вплив на франкфуртців, Маркузе виступає з ліворадикальною версією теорії «індустріального суспільства», спираючись на фрейдо-марсксистські передумови, які вперше були сформульовані «лівими» сюрреалістами. За Маркузе, сучасне «індустріальне» або «капіталістичне» суспільство забезпечує лояльність своїх функціонерів (ними ж придушених і гноблених), формуючи у них відповідну «структуру захоплень», «вітальних потреб», що не виходить за соціокультурні межі суспільства.

Тому революція проти такого суспільства могла б стати успішною лише в тому разі, якби вона стосувалась «антропологічної структури» людських потреб: соціальна революція перетворилася б у «антропологічну», насамперед сексуальну, оскільки основою всіх захоплень і потягів тут, у дусі Фрейда, вважаються сексуальні ваблення.

Переклавши свою критичну теорію суспільства на філософсько-антропологічну мову фрейдиських категорій, Маркузе протягом тривалого періоду намагається вирішити одне й те саме питання: чи можлива революція в «постіндустріальному» суспільстві, що створило у своїх функціонерів, повністю відмінних йому, «одновимірну структуру» ваблень.

Проблему, що стала нагальною на Заході в 60-х роках внаслідок суспільного піднесення, Маркузе вирішує у творах «Одномірна людина» (1964 рік), «Есе про визволення» (1969 рік). Основні надії покладав на на початкові еротичні ваблення, придушені «індустріальним суспільством», тобто на «сексуальну революцію».

Комплекс ідей сексуальної революції в «індустріальному суспільстві» забезпечив Маркузе величезну популярність у другій половині 60-х років серед «нових лівих» екстремістів, які ставили за мету «тотальну революційну війну» проти «постіндустріального» суспільства, його репресивної культури й «авторитарної» особи.

Пізніше, особливо після соціальних потрясінь «нових лівих» на європейському континенті (Франція, 60 - 70 роки ХХ століття), вплив на ліворадикальну соціологію, різко зменшився.

Джерела:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.; Політологічний словник. / За ред. М.Ф.Головатого та О.В.Антонця. — К.: МАУП. 2005. — 792 с.; Політичні портрети Новітньої доби. Книга І — Північна Америка. — Навчальний посібник / Укладачі: А.О. Карасевич, К.М. Левківський, Л.Г. Лисенко., В.В.Сокирська, — Умань.: ПП Жовтий О.О., 2012. — 798 с.