Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Молодіжна політика

МОЛОДІЖНА ПОЛІТИКА — певна система ідей, теоретичних положень стосовно місця, ролі та перспектив молоді у суспільстві, закріплених у законодавчих, нормативних актах, інших документах, а також діяльністю суб'єктів молодіжної політики щодо втілення цих теоретичних положень у реальність. Молодіжна політика здійснюється у суспільстві у всіх сферах життєдіяльності молоді як в її інтересах, так і в інтересах суб'єктів молодіжної політики. Суб'єктами її провадження є всі суспільні інституції, що взаємодіють безпосередньо чи опосередковано з молоддю, а також сама молодь. Молодіжна політика — це комплексне явище, що є результатом практичної, науково-теоретичної, ідеологічної та іншої діяльності соціальних інституцій стосовно молоді.

Молодіжна політика охоплює всі сфери життєдіяльності молоді, включає у себе всі питання, пов'язані з формуванням і вихованням молоді, охоплює всі процеси соціалізації, всю сукупність ідей щодо місця і ролі молоді у суспільстві та їхню реалізацію. Молодіжна політика є сукупністю дій всіх державних і громадських інституцій, проте кожний її суб'єкт, соціальна інституція здійснює її диференційовано відповідно до своїх потреб і можливостей з урахуванням місцевих умов.

Суб'єктами молодіжної політики є держава, державні органи (що практично реалізують цю політику), політичні партії, громадські організації та об'єднання, профспілки, соціальні інститути (освіти, культури), окремі громадяни і, обов'язково, самі молоді люди.

Однією зі складових молодіжної політики є державна молодіжна політика.

Державна молодіжна політика взагалі і регіональна державна молодіжна політика зокрема — складні, багатогранні явища, що мають чітко визначену мету, завдання, напрями, механізм реалізації тощо. Це відбивається на їхній структурі, усвідомлення якої дає важливе методологічне підгрунтя для удосконалення і розвитку політики стосовно молоді.

М.Ф. Головатий вважає, що головними структурними ланками державної молодіжної політики мають бути ті, що стосуються освіти молоді, формування й реалізації економічних і соціальних інтересів юнаків та дівчат, реальної участі молодих людей у політичній діяльності, реалізації духовних інтересів юнаків і дівчат тощо.

На основі такого підходу автор у цьому дослідженні виділяє діяльність органів державної влади та управління у сфері молодіжної політики, яка здійснюється як на загальнодержавному рівні, так і на регіональних відповідно до основних сфер життєдіяльності молоді, і групує її за такими основними секторами:

діяльність щодо здобуття молоддю освіти;

сприяння здоров'ю та впровадженню здорового способу життя молоді;

реалізація економічних інтересів юнаків та дівчат; реалізація духовних інтересів молоді; забезпечення культурних потреб та змістовного дозвілля; сприяння участі молодих людей у громадській та політичній діяльності.

У кожному з цих секторів РДМП в адміністративно-територіальних утвореннях всіх рівнів, у територіальних громадах, трудових колективах держава здійснює діяльність за трьома загальними напрямами:

створення умов і гарантій для соціального становлення і розвитку молоді у відповідній сфері її життєдіяльності; виховання молодого покоління;

забезпечення механізмів реалізації державної молодіжної політики.

Тобто у кожному секторі суб'єктами ДМП створюються необхідні механізми (законодавчі, організаційні, фінансові тощо), дія яких спрямована на сприяння соціальному становленню і розвиткові молоді та на узгодження її інтересів з інтересами суспільства. Вказані напрями конкретизуються відповідно до конкретних секторів ДМП з урахуванням специфіки регіонів. До зусиль центральних відомств, що докладаються для здійснення державної молодіжної політики, у кожному з секторів на місцях, на всіх рівнях адміністративно-територіального устрою додаються зусилля місцевих органів державної влади та управління. Ефективність спільних дій у провадженні державної молодіжної політики підвищується за рахунок участі на кожному рівні й інших суб'єктів. Таким чином, у кожному секторі державної молодіжної політики діє чимало суб'єктів різних рівнів та підпорядкування. Сумарні їхні зусилля спрямовані на об'єкт державної молодіжної політики — молодь. Найбільший ефект, вочевидь, мав би досягатися на рівні району, селища, села, ще більший — у колективі, на рівні саме об'єкта молодіжної політики (молоді, групи молоді).

Історичний розвиток суспільства значною мірою залежить від того, наскільки ефективно функціонує такий суб'єкт і дійовий чинник суспільно-політичного існування, як молодь. На сучасному етапі соціального розвитку, сприяння повноцінній інтеграції молодого покоління у соціумі.

На думку Приходька А.В. аналіз літератури з цієї проблеми дозволяє зробити висновки, що її наукова розробка проводилась достатньо широко. Дослідження процесу становлення молодіжної політики відображено у роботах В.Андрущенко, М.Головатого, М.Перепелиці тощо. Однак історичне вивчення діяльності органів державної влади не знайшло належного відображення у наукових доробках.

Безсумнівно, за конкретних історичного періоду певні дії держави стосовно окремих груп населення (у нашому разі молоді) не визначалися такими термінами, як от «державна молодіжна політика». Але це не дає підстави заперечувати факт існування такої політики. На думку деяких дослідників (М.П. Перепелиця, О. Медуниця, В.О. Бакаєв та ін.) питання полягає більшою мірою в тому, чи існували основоположні документи стосовно провадження такої політики.

Зокрема, деякі дослідники героїчних сторінок історії українського народу періоду Запорозької Січі XVI - XVII ст. зазначають, що на той час ставлення держави до молоді було досить поважливим. Січ заохочувала приплив молодих, сильних, енергійних людей, вихованню яких приділялося велике значення.

Збереглися документальні свідчення певної позиції влади щодо молоді у Гетьманщині XVII - XVIII ст. Так, на гетьманську службу до найвищих установ, наприклад Генеральної військової канцелярії, відбиралися, зазвичай, освічені юнаки, які знали кілька мов, логіку, математику тощо. їм доводилося вести не лише діловодство, а й брати участь у вирішенні господарських, дипломатичних, адміністративних справ.

Московські вчені С.В. Алещонок і В.А. Луков вважають, що у СРСР молодіжна політика була і проводилася для свого часу не без успіху. Як слушно відзначає М.Ф. Головатий, «особливої уваги потребує вивчення проблем молодіжної політики, молодіжного руху у колишньому СРСР, в Україні зокрема, уже у першій половині XX ст. Без цього вивчення важко вибудувати генеалогічне дерево молодіжних проблем, запитів й можливостей молодіжного руху й ін. Надзвичайний інтерес викликає молодіжна політика у державотворенні 1918 - 1920 років».

Як зазначає Приходько А.В. що в Україні, до проголошення нею незалежності, держава провадила свою молодіжну політику через КПРС. Вона здійснювалася за такою схемою: основна її частина проводилась через ВЛКСМ (фактично єдину молодіжну організацію), інша — через державні органи освіти, охорони здоров'я, оборони, внутрішніх справ, Державний комітет у справах спорту і туризму, інформаційні відомства, культосвітні заклади тощо. Об'єктом цієї політики була молодь, яку намагалися виховати в дусі будівника комунізму. При цьому визначальним, з нашої точки зору, є те, що молодь не розглядалася як суб'єкт цього процесу. Тобто, молодіжна політика мала патерналістський характер і вимагала від молодого покоління дій і розвитку в заданому напрям.

В Україні сучасні підходи до розробки і впровадження молодіжної політики започатковані у 1990 р. резолюцією XXVIII з'їзду Компартії України «Про молодіжну політику КПУ». Вона, власне, була дорученням партійним комітетам виробити, залучивши державні й комсомольські органи, а також науковців і практиків, нову молодіжну політику.

Початок роботи над розробкою і втіленням нової, цілісної молодіжної політики наприкінці ХХ ст. став можливим як складова всього процесу оновлення українського суспільства, завдяки усвідомленню наступної істини: молоді як соціальній групі населення, що реально діяла вже на той час, не лише належить майбутнє, від неї багато у чому залежить сьогодення — його реформування та оновлення.

Ще на підході до проголошення незалежності України, коли комсомол почав втрачати свої позиції, а інші молодіжні організації лише намагалися розпочати свою діяльність, для вирішення молодіжних проблем, що з новою силою загострилися, на місцях з ініціативи органів державної влади вже було напрацьовано нову нормативну базу роботи з молоддю, молодіжним рухом та громадськими молодіжними організаціями.

Разом з тим створювалися комітети, відділи у справах молоді як структурні підрозділи виконкомів рад народних депутатів відповідних рівнів. Все це, на думку М.П. Перепелиці, фактично й започаткувало державну молодіжну політику на місцях. Органами виконавчої влади на обласному рівні приймалися документи, що рекомендували створювати відповідні виконавчі структури у містах і районах. Паралельно створювалися відповідні органи, що опікувалися проблемами молоді в містах і районах. Таким чином, на початок серпня 1991 р. в усіх міських та у половині районних виконкомів були створені комітети у справах молоді і розпочалася розробка молодіжних програм.

Документи, які розроблялися і приймалися на обласному рівні, активно використовувалися як аналоги для розробки і прийняття відповідних документів на рівні міст і районів.

У 1990 - 1991 рр. в областях, районах, містах України почалося створення системи структурних підрозділів органів державної влади, на які покладалася координація діяльності щодо вирішення проблем молоді. Разом з цим зароджувалася державна молодіжна політики національного значення, котра активно формувалася протягом наступних історичних етапів:

період існування та функціонування Запорізької Січі XVI - XVII ст.;

доба Гетьманщини, XVІІ - XVIІІ ст.;

радянський період, 1917 - 1990 рр.;

часи незалежної Української держави, з 1991 року по теперішній час.

Державною молодіжною політикою, на сьогодні, визнано:

системну діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах;

специфічний і цілісний напрям у державній політиці; систему ідей, теоретичних положень про місце і роль молодого покоління у суспільстві;

практичну діяльність суб'єктів такої політики з метою формування і розвитку, реалізації творчого потенціалу молоді в інтересах суспільства.

Джерела:

Атрощенко Б., Коваленко В. Історія молодіжної політики незалежної України пишеться вже зараз // Сіверянський літопис. — 2006. — №6. С. 112 - 114.; Андрущенко В.Л. Запорізька Січ як український феномен. // В.Л. Андрущенко, В.М. Федоров — К. : Заповіт, 1995. — 75 с.; Балакірєва О. М., Головенько В.А. Державна молодіжна політика як важливий напрям діяльності владних інститутів щодо розв'язання проблем молоді в сучасній Україні // Укр. соціум. — 2006. — № 6. — С. 149 - 150.; Бакаєв, О. Деякі концептуальні проблеми молодіжної політики в Україні // Розбудова держави. — 1996. — № 1. — С. 13 - 20.; Богомаз, К.Ю. Формування політичної культури української молоді в умовах незалежної держави //Етнополітологія в Україні: здобутки, проблеми, перспективи. — К., 2004. — С. 221 - 225.; Бородін, Є. І. Державна молодіжна політика в Україні у 1991 - 2003 рр.: урядові програми // Вісник Дніпропетровського університету. — Д., 2004. — № 5. — С. 98 - 108. — (Історія та археологія ; Вип. 12).; Бородін Є.І. Історія формування державної молодіжної політики в Україні (1991 - 2004 рр.): Монографія /Є.І. Бородін. — Д.: Герда, 2006. — 472 с.; Гикава, Г. Особливості соціального становлення молоді // Соціальний педагог. — 2008. — № 12 (грудень). — С. 58 - 60.; Гадяцький Л. Державна молодіжна політика: поганяй до ями?: Виступ [народного депутата України], що не прозвучав у парламенті // Новий час. — 1999. — 28 черв.- 4 лип. — С. 3.; Головатий М.Ф. Молодіжна політика в Україні: проблеми оновлення. — К.: Наук. думка, 1993.; Димитров, М. Ф. Пріоритетні напрями молодіжної політики у діяльності державних місцевих структур та громадських організацій // Проблеми освіти: наук.-метод. зб. / гол. ред. В.Г. Кремень. — К., 2006. — Вип. 44. — С. 63 - 66.; Донченко Т.О. Формування державної молодіжної політки в Україні: історико-правовий аспект. //Наукові праці. Том 125. Випуск 112. — К. 2009. — С. 141 - 143.