Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Мономах Володимир

Володимир Мономах — онук Ярослава Мудрого, син великого князя київського Всеволода Ярославича та грецької царівни, дочки візантійського імператора Костянтина ІХ Мономаха. Народився у 1053 р., найімовірніше, у Києві. Дитинство провів у Переяславі, княжому володінні свого батька. Вийшов на арену політичного життя у п'ятнадцятирічному віці, коли в Києві спалахнуло повстання 1068 - 1069 рр., спричинене поразкою у війні з половцями і небажанням великого князя Ізяслава озброїти киян для захисту столиці від кочівників.

Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він знешкідливив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку, тримаючи союз зі Святославовичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом Мінським, він забрав його волость. У 1122 р., через непорозуміння Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій узяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира- Волинського у 1123 р. Ярослава вбили наймані вбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника.

У руках Володимира опинилося майже % території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська землі.

У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. У 1116 р. він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб утримати ці міста у своїх руках, але невдало.

Володимир був одружений з принцесою Ґітою, дочкою короля Англії Гарольда II Годвінсона, яка після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерті втекла до Данії і звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-Гаральда, якого одружив у 1095 р. з дочкою шведського короля Інґвара, Христиною.

Володимирова дочка Євфімія у 1112 р. була одружена з королем угорським Кальманом, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Кальман відіслав її до батька, обвинувачуючи у невірності. У Києві вона народила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну роль у політиці цілої Європи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали Кальманів двір. Треба гадати, що обвинувачення Єфимії у зраді були зв'язані з її претензіями забезпечити за своїм сином королівський престол.

Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з допомогою синів, які не виходили з його волі.

Але й інших князів він тримав у послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який значною мірою був викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородського, Переяславського та представника Олега Святославовича, впорядкував справу позики і встановлено розмір законних відсотків.

Великий інтерес становить «Повчання дітям» Володимира Мономаха: у ньому подано його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти зловживання своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто — «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт Володимира — видатний документ гуманності.

«Повчання» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа Леофріка, близького до короля Едварда, з яким могла познайомити його Ґіта, але воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був справді зразок. Серед практичних порад «Повчання» є порада бути уважним до чужинців, до купців, бо «кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її «короля» Володимира була добра.

Цікавий такий факт. У Реґенсбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та Ґертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з хлопцем, — як розповідає житіє св. Маркіяна, — незважаючи на труднощі й небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар — дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбурґу і закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Реґенсбурзі знали про щедрість київського князя. Цікава й згадка про валку купців, які їхали з Києва до Реґенсбурґу.

Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх підданих, на тіунів та отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села й житниці. Князь повинен знати іноземні мови, як батько Володимира Мономаха Всеволод, який володів п'ятьома мовами.

Найголовнішою доброчинністю Володимир вважає повсякчасну опіку бідних, вдів і сиріт, захист їх від кривди і сваволі заможних людей. «А найголовніше, писав він, убогих не забувайте, а скільки зможете по змозі годуйте і подайте (милостиню) сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину».

Князь мав зосереджувати у своїх руках й судову владу. На думку Володимира, суд має бути справедливим: «Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина».

Князь радив своїм синам: «На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод; ні питву, ні їді не попускайте, ні спанню; і сторожів самі споряджайте, у вночі, розставивши скрізь (сторожу), біля воїв самі лягайте, а рано вставайте... Куди б ви не йшли і якими шляхами по своїх землях, не давайте отрокам чинити пакості, ні своїм, ні в селах, ні в житлах, щоб не почали вас проклинати».

Володар, на думку Володимира Мономаха, має бути взірцем досконалості, тому «хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні, і чоловіка не минайте, не привітавши, доброго слова не сказавши». Володимир учив, що всіх чекає одна і та сама дорога — дорога до потойбічного життя, а тому «гордині не майте ні в серці, ні в розумі, але скажемо: «Смертні ми, сьогодні живі, а завтра в гріб.».

«Повчання» Володимира Мономаха — це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Святого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, припинити міжкнязівські чвари, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних та особистих, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.

«Повчання» Володимира Мономаха датоване початком XII ст. У ньому життєпис князя поєднується з викладом історії Київської держави другої половини XI - початку XII ст., розумінням сенсу політичних подій, розповідями про власний дослід керування державою, закликами до наступників береги її єдність. «Повчання» написане визначним державним діячем Київської Русі, енергійною людиною, сміливим воїном, гуманним, освіченим князем. «Повчання» адресоване дітям князя, майбутнім володарям Київської держави. Твір — це насамперед настанови володарю, князю. Володар повинен пам'ятати, що з владою зростає й відповідальність. Кожен князь має відповідати за долю своєї держави, за свій народ. Володар повинен бути справедливим. Мірою справедливості виступають знання, тому володар має бути освіченою людиною. Не прозріння, а розум, знання роблять князя справедливим і мудрим, здатним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр і удільних князів, весь народ.

У «Повчанні» Володимир Мономах веде полемічну боротьбу з печерськими ченцями, які відстоювали концепцію «богоугодного володаря», Володимир прагнув прищепити своїм дітям християнську мораль, глибоку віру в Бога, бути людяними, благочестивими, стриманими, терпеливими, працьовитими людьми.

З іменем Володимира Мономаха пов'язана легенда про появу на Русі царських регалій, які він отримав від свого діда, візантійського імператора. У період утворення Московського царства про успадкування Мономахом корони («шапки Мономаха») з Візантії слугувала чудовою опорою ідеї про Москву як третій Рим, спадкоємицю Першого Рима, центра античної цивілізації, і Другого Рима — Константинополя, центру православного християнства.

Успадкування царської влади від візантійських імператорів найкраще можна було уособити фігурою Мономаха, онука «василевса ромеїв» (до того ж, його християнське ім'я Василій, тобто царський).

Володимир Мономах був людиною широко освіченою, піклувався про розвиток давньоруської культури, зокрема історії та літератури. Несторова «Повість временних літ» привернула пильну увагу князя. Він належним чином оцінив твір, але його не задовольнила ідейна платформа. Тому він доручив переробити Несторове зведення спочатку видубицькому ігуменові Сильвестру, а потім своєму синові — князю Мстиславу, завдяки чому з'явилася друга і третя редакції цього твору.

Багато часу князь Володимир проводив за книгами і навіть сам умів яскраво й образно писати. Його перу належать «Лист до Олега Святославовича», «Перелік шляхів», молитва та знамените «Повчання», у якому старий вже князь гортає сторінки свого життя, описує походи і війни, не приховує негарних вчинків, яких припустився на життєвому шляху. Він звертається до своїх дітей у «Повчанні»: «Смерті, діти, не бійтесь, ані війни, ані звіра, справу виконуйте чоловічу, як вам Бог пошле».

Володимир Мономах помер 19 травня 1125 р. Його смерть ознаменувала завершення цілої епохи в історії Давньої Русі. Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало в Україні «Володимирове плем'я».

Володимир Мономах. «Повчання»

«Повчання» Володимира Мономаха датоване початком XII ст. У ньому життєпис князя поєднується з викладом історії Київської держави другої половини XI - початку XII ст., розумінням сенсу політичних подій, розповідями про власний дослід керування державою, закликами до наступників береги її єдність. «Поучення» написане визначним державним діячем Київської Русі, енергійною людиною, сміливим воїном, гуманним, освіченим князем. «Поучення» адресоване дітям князя, майбутнім властителям Київської держави. Даний твір — це насамперед настанови володарю, князю. Володар повинен пам'ятати, що з владою зростає й відповідальність. Кожен князь має відповідати за долю своєї держави, за свій народ. Володар повинен бути справедливим. Мірою справедливості виступають знання, тому володар має бути освіченою людиною. Не прозріння, а розум, знання роблять князя справедливим і мудрим, здатним протистояти ворогам, тримати в покорі бояр і удільних князів, весь народ.

Князь не повинен покладатися на своїх безпосередніх підданих, на тіунів та отроків, він мусить сам стежити за всім, у поході перевіряти сторожу, не дозволяти дружинникам розоряти села й житниці. Князь повинен знати іноземні мови, як батько Володимира Мономаха Всеволод, який володів п'ятьома мовами.

У «Поученні» Володимир Мономах веде полемічну боротьбу з печерськими ченцями, які відстоювали концепцію «богоугодного володаря», Володимир прагнув прищепити своїм дітям християнську мораль, глибоку віру в Бога, бути людяними, благочестивими, стриманими, терпеливими, працьовитими людьми.

Найголовнішою доброчинністю Володимир вважає повсякчасну опіку бідних, вдів і сиріт; захист їх від кривди і сваволі заможних людей. «А найголовніше, писав він, убогих не забувайте, а скільки зможете по змозі годуйте і подайте (милостиню) сироті, і вдовицю оправдуйте самі, а не давайте сильним погубити людину».

Князь мав зосереджувати в своїх руках й судову владу. На думку Володимира, суд має бути справедливим: «Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина».

Князь радив своїм синам: «На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод; ні питву, ні їді не попускайте, ні спанню; і сторожів самі споряджайте, в вночі, розставивши скрізь (сторожу), біля воїв самі лягайте, а рано вставайте... Куди б ви не йшли і якими шляхами по своїх землях, не давайте отрокам чинити пакості, ні своїм, ні в селах, ні в житлах, щоб не почали вас проклинати».

Володар, на думку Володимира Мономаха, має бути взірцем досконалості, тому «хворого відвідайте, покійного проведіть, бо всі ми смертні, і чоловіка не минайте, не привітавши, доброго слова не сказавши». Володимир учив, що всіх чекає одна і та сама дорога — дорога до потойбічного життя, а тому «гордині не майте ні в серці, ні в розумі, але скажемо: «Смертні ми, сьогодні живі, а завтра в гріб». «Поучення» Володимира Мономаха — це своєрідний заповіт, у якому князь, посилаючись на авторитет Святого Письма і твори отців церкви, на досвід власного життя, дає дітям науку і пораду, як жити й управляти Руською державою. Щоб не занапастити її й душі своєї, повинні вони прагнути миру, припинити міжкнязівські чвари, ставити загальнодержавні інтереси вище від родинних та особистих, жити за Божими заповідями, дбати про церкву, не оминати вбогих і сиріт, берегти людське життя.

Джерела:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.