Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Мудрий Ярослав

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018 - 1019 рр. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 р. над річкою Альтою Ярослав розбив Святополка, який утік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. «Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», — писав С. Томашівський.

Однак ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладдя. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тмутарокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 р., після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав — правобережні. Після того, до смерті Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років - до 1054 р. Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.

Закінчивши боротьбу із Святополком, Ярослав, як згадано вище, прагнув повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 р. він ходив до Береста; скориставшись зі смерті Болеслава року 1030 р., узяв Белз; у 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів. М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було із Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерті Володимира, угорський король Стефан Святий (1000 - 1038 рр.) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів».

Ярослав кілька разів ходив також проти західних сусідів: у 1038 р. — на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. — на Литву; 1041 р. — на мазовшан і у 1047 р. — знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казимирові. Узагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілася після смерті Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім — його сина Казимира, в майбутньому — Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз із цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казимирові престол, він видав за нього сестру Марію — Добронігу, а за віно дістав від Казимира полонених, яких привів у 1018 р. Болеслав Хоробрий, — 800 душ. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казимира.

У піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх ІІІ виявили короткозорість: у майбутньому інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутності Польщі.

Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 р. ходив він на чудь і над Західною Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрещеним іменем — Юр'єв (згодом — Дорпат, тепер Тарту), закріпивши таким чином свою владу над Чудським озером. У 1032 р. ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі — «ходив на Ямь» син Ярослава, Володимир, який князював у Новгороді, але наслідки походу невідомі.

Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 р. вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення — з одного боку боротьбою з Україною, а з другого — постійним натиском зі сходу узів-торків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 р., коли вони облягли навіть Київ. Ярослав з допомогою своїх постійних помічників — варягів завдав печенігам жорстокої поразки, після чого ті покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі збудував Ярослав храм святої Софії.

Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, яких повернув йому Казимир на віно за Марію Добронігу. Однак його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.

Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію у 1043 р. З часів Володимира відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, — писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію і здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Костянтина. З цією версією тяжко погодитися. Отже, треба поки що прийняти точку зору М. Грушевського, бо точніші причини тієї виправи невідомі.

Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених посліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Анною Мономах.

Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки із західноєвропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в обороні прав Казимира. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-оброніги з Казимиром Відновителем та Ізяслава із сестрою Казимира — Ґертрудою.

Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Уже під час боротьби зі Святополком у 1016 р. уклав він союз із цісарем Генріхом II проти Болеслава Польського, але цісар зрадив його, замирився й уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. У німецькій хроніці розповідається про його посольство до цісаря у 1040 і 1043 рр. — з пропозицією одружитися з однією з дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений із сестрою трірського єпископа Бургарта. Другий князь, імені якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду; втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася із сином баварського герцога Оттона з Нордгайму; третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу із Західною Європою.

Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в сагах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Маґнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунґа Олафа Інґігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерті одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.

У 1016 р., коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.

Були добросусідські стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000 - 1038 рр.), одруженого з Ґізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава — Андрій, Левента та Бела — втекли до Києва, де перебували у 1031 - 1046 рр., коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасією-Аґмундою, і його правління позначилося підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував монастир. Після короткої перерви — правління Бели — син Андрія І, Соломон (1061 - 1074 рр.), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Ганни — з королем Франції Генріхом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Реймсі. Ганна брала участь у правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: «за згодою дружини моєї» або — «у присутності королеви Ганни». Після смерті Генріха у 1060 р. Ганна залишилася регенткою. її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерті повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи — Микола II і Григорій VII — писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха I. На актах збереглися її підписи кирилицею та латиною — серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаного кирилицею, так званого Реймського євангелія, що походить, треба гадати, з Києва; на цьому євангелії присягали всі французькі королі під час коронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо, й інші королеви українського походження, приносили із собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж у Європі тих часів, культуру.

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше «митрополит Іван поставив церкву камінну в Києві святих Петра й Павла й в Переяславі поставив церкву камінну Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва та їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціатор канонізації Бориса та Гліба і з його підтримкою у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський — за українця («природженого руського»), М. Присєлков, С. Томашівський, Т. Коструба — за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита — Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежності української церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их рр. з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріархатом. У 1051 р. з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом «Іларіона русина», священика церкви Спаса в Берестові, в улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну церкву.

Перший українець-митрополит був справді визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, — видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископів: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною — в Новгороді. За Ярослава засновано шосту — в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. У Києві з'являються монастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 осіб, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм усю гору, і там заснували вони Печерський монастир. Біля Володимира-Волинського засновано монастир на передмісті Володимира, на Зимні — Святогірський. Були й інші монастирі.

Монастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, співів, — а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед — для церков. У монастирях їх переписували, оздоблювали мініатюрами, перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при монастирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положы в церкви св. Софии», — себто зібрав першу в Україні бібліотеку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християнізації Русі та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці — чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, у розвитку мистецтва. З них вийшли літописці — славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського монастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа — митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою аудиторію Іларіон казав, що то були люди «преизлиха наситившиеся премудрости книжнои». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення вчених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література.

Тоді ж з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його — Малк-Мстиша, внук — Добриня, правнук — посадник Новгороду, Костянтин; його син — посадник Остромир, для якого переписано євангеліє; син Остромира — воєвода Вишата, і син його — Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «академію наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад в укладанні «Руської Правди» — першої збірки законів, що збереглася в літопису і, як діюче право, поширена була всюди, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас, — це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю. Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно у справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.

Ярослав приєднав до Києва величезні землі, у кілька разів більші, ніж мало місто Володимира, й оточив їх валом.

Археологічні досліди виявили зразки грандіозності цієї будови. Для прикладу: всі вали Х - ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3 на 2 м. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і біля 7 м висоти або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Лядську (згодом Львівську), Жидівську та Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.

У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії — Премудрості Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна и славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада».

Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя і княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися тільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі — княжі палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він, приймав послів та влаштовував учти. На другому поверсі були просторі «сіни» — балкон чи галерея. У цій же частині міста знаходилися двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба.

Попід горою, на Подолі, розташувалося торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві у 1018 р. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста. Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений у ряд найвизначніших мистецьких пам'яток Європи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західної Європи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.

20-го лютого 1054 р. Ярослав помер, залишивши заповіт, у якому поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим — менші. Ізяслав одержав Київ, Деревську землю, Новгород та Турово-Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав — Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тмуторакань. Південна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білеозеро, Поволжя припали Всеволодові. Молодші сини одержали: Ігор — Волинь, Вячеслав — Смоленськ. Внук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину; його сини, принаймні, володіли там пізніше. Полоцьком володів внук Ізяслава — Всеслав, і Полоцьке князівство жило своїм окремим, сепаратним життям. Розподіляючи землі, Ярослав заповідав, щоб сини жили дружно й шанували старшого сина «в отця місце», встановлюючи таким чином моральний пріоритет старшого брата. Це було фатальне рішення. Коли попередні князі ділили між синами землю, завжди знаходився один, який знову об'єднував державу. Серед Ярославових синів не знайшлося такого, та й ніхто з них не відзначався державницьким хистом. Найвидатнішим був другий брат — Святослав. Узагалі цей поділ підривав ідею єдності, а ідеальна влада сеньйора не мала потрібної екзекутиви, щоб затримати цілість держави. Ярослав не передбачав, як далі наслідуватимуть землі його сини та онуки, й обмежився порадами морального характеру. В основу всієї державної системи покладено династичний зв'язок, бо державна ідея тоді була ще надто слаба. Сеньйорат був загальновизнаною державною інституцією середньовічного політичного права Угорщини, Польщі, Чехії. Додержування його ставило питання про категорію так званих «ізгоїв» декласованих княжат, батьки яких померли, не досягнувши права на великокнязівський престол. Як побачимо, в такому становищі опинився в момент смерті Ярослава його онук, син померлого новгородського князя Володимира.

Джерела:

Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2013. — 726 с.; Карасевич А. О. Історія політичної думки. Навчальний посібник. — Умань. — 2014. — 860 с.