Сучасна українська мова: Морфологія - Пискач Ольга 2022

Морфологія
§3. Частини мови в українській лінгвістичній традиції. Принципи виділення частин мови

Питання про поділ слів на лексико-граматичні класи поставало перед ученими різних епох і народів. У ІV ст. до н.е. Арістотель, виокремлюючи «частини словесного викладу», називає власне розряди слів: ім’я, дієслово, член, сполучник (зв’язку) і окремі звуки, склад і відмінок. Давньоіндійські граматисти (Яска, Паніні) у V ст. до н.е. виокремлювали 4 класи слів стосовно санскриту: ім’я, дієслово, префікс-прийменник, сполучники і частки. В александрійській школі Аристарх Самофракійський (ІІ ст. до н.е.) і його учень Діонісій Фракійський уперше виділили 8 частин мови: ім’я, дієслово, дієприкметник, член, займенник, прийменник, прислівник і сполучник. Ті ж частини мови (замість члена введено вигук) виділено у римській граматиці Варона (І ст. до н.е.) і пізніше в слов’янських граматиках (рукописна праця «О осмихъ частехъ слова», укладена на основі перекладу грецьких джерел не пізніше кінця ХІV с.; «Кграматика словеньска языка», надрукована у Вільні в 1586 р.; «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка. Совершеннаго искуства осми частей слова», видана у Львові в 1591 р.; «Грамматіка словенска» Л.Зизанія, надрукована у Вільні в 1596 р.) аж до граматики Мелетія Смотрицького (ХVІІ ст.)¹.

Принципові зміни в слов’янську систему частин мови внесла видатна в історії науки праця М.Смотрицького «Грамматіки славенскія правилное синтагма» (1619). У ній також зберігається система восьми частин мови, але автор граматики зовсім виключає з цієї системи различие, як не властиве «словянскому языкови», і вводить нову частину — междометие (вигук), що існує в слов’янській мові. Частина мови имя, як і в попередніх граматиках, у своєму складі охоплює не лише іменники, а й прикметники, а в складі прикметників — имя числительное (кількісні числівники) та имя чинительное (порядкові числівники). У ній по-новому оформляються терміни на означення назв іменника та прикметника (имя существителное і прилагателное замість осущественное і прилагаемое у Л.Зизанія), введено поняття членних і нечленних прикметників — цЂлих і усЂченыхъ. У граматиці подано п’ять відмін імені, з них у перших чотирьох наведено парадигми іменника з різними закінченнями, а в п’ятій — прикметника і числівника. До шести відмінків, успадкованих від Л.Зизанія, додано сьомий — місцевий (сказательный падежъ), що є безперечним досягненням тогочасної граматичної науки, — вважає М.А.Жовтобрюх². Крім того, М.Смотрицький докладно висвітлив відмінювання займенників, ґрунтовно виклав граматичний матеріал про слов’янське дієслово, дієприкметники (причастия) і дієприслівники (дЂєпричастіє).

Граматика І.Ужевича, яка свого часу не була опублікована, а збереглася у двох списках — Паризькому 1643 р. і Арраському 1645 р., — містить традиційний підхід про виокремлення восьми частин мови³

З другої половини ХVІІІ ст. збереглося три рукописні варіанти праці «Граматика Русская» закарпатського вченого Арсенія Коцака, об’єктом вивчення якої є церковнослов’янська мова закарпатської редакції. Якихось принципових змін у систему частин мови, яку запропонував М.Смотрицький, автор не вносить. Нічого суттєво нового не внесли до вчення про систему частин мови й граматики О.Павловського (1818 р.), І.Могильницького (1823 р.), Й.Левицького (1837 р.)⁴.

М.В.Ломоносов у «Российской грамматике» виділив 8 частин мови. М.Смотрицький і М.Ломоносов користувались терміном «частини слова»; у ХІХ ст. його замінив термін «частини мови»⁵.

Система дев’яти частин мови в сучасному розумінні уперше викладена у граматиці закарпатського вченого М.Лучкая (1830 р.), написаній латинською мовою, де проаналізовано церковнослов’янську мову в її закарпатсько-українському варіанті з використанням живого українського мовлення. Таку кількість частин мови подано і в граматиці Я.Головацького (1849 р.)⁶.

Проблема виділення частин мови в різних мовах світу — одна з найдискусійніших проблем загального мовознавства. Упродовж ХІХ ст. до цієї проблеми звертались і російські мовознавці О.Х.Востоков, Г.П.Павський, К.С.Аксаков, Ф.І.Буслаєв та ін. У кінці ХІХ ст. О.О.Потебня і Ф.Ф.Фортунатов висунули різні принципи класифікації частин мови. О.Потебня поставив на перше місце семантику частин мови, вказавши також на їх синтаксичну роль. Ф.Фортунатов побудував класифікацію частин мови на послідовному проведенні морфологічного принципу, назвавши класи слів (частини мови) формальними класами. О.О.Шахматов в основу поділу частин мови поклав синтаксичний принцип з урахуванням морфологічних ознак. Л.В.Щерба запропонував класифікувати слова за сукупністю морфологічних, синтаксичних і семантичних ознак.

Отже, у світовому мовознавстві спостерігаємо принципові розбіжності щодо частин мови, які передусім виявляються у критеріях їх класифікації. На сьогодні відомі такі класифікації: 1) гомогенна (класифікація за одним критерієм); 2) гетерогенна (за кількома різними критеріями).

Представники гомогенної класифікації: М.В.Ломоносов, О.Х.Востоков, Ф.І.Буслаєв, О.О.Потебня, Д.М.Овсянико-Куликовський, П.Ф.Фортунатов, О.М.Пєшковський, французький дослідник Ш.Баллі, А.М.Мухін, О.П.Сунік та ін. Безперечно, гомогенна класифікація не може бути виправданою, оскільки спиратися лише на якийсь один критерій у поділі слів на частини мови — означає висвітлювати це питання однобоко.

Тому переваги має гетерогенна класифікація, яка передбачає як кількісні, так і якісні різновиди. Її започаткували відомі російські вчені Л.В.Щерба (стаття «О частях речи в русском языке»), В.В.Виноградов («Русский язык: Грамматическое учение о слове.— М.— Л., 1947.— 784 с.) і підтримує більшість сучасних дослідників (І.К.Кучеренко, Д.Загнітко, М.А.Жовтобрюх, О.С.Кубрякова, В.І.Кодухов та ін.). Гетерогенна класифікація бере до уваги семантичний критерій (значення слова), морфологічний (творення форм слова), синтаксичний (синтаксична функція слова в реченні). Це випливає із самого визначення: «Частинами мови називаються найбільші класи слів, які характеризуються спільністю властивих їм граматичних категорій і найзагальнішого лексичного значення»⁷; «Частина мови — це такий лексико-граматичний розряд слів, який відрізняється від іншого розряду своїм значенням, властивими йому граматичними категоріями, основними синтаксичними функціями та засобами словотвору»⁸; «Частинами мови називаються найбільші класи слів, виділювані за трьома найважливішими класифікаційними ознаками: 1) спільним категоріальним (частиномовним) значенням, абстрагованим на основі узагальнення лексичних значень конкретних слів; 2) складом і функціональним призначенням морфологічних категорій, реалізованих у межах відповідних парадигм; 3) спільністю основних синтаксичних функцій»⁹.

Зважаючи на те, усі частини мови поділяють на повнозначні і неповнозначні (службові). Повнозначні — це частини мови з загальним значенням предметності, ознаки, ознаки дії і вказівки на них (іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник). Неповнозначні частини мови позбавлені: 1) номінативної функції, пов’язаної з називанням явищ, предметів, дій, ознак позамовної дійсності; 2) граматичних категорій, представлених у системі повнозначних частин мови; 3) здатності виступати членами речення. Сюди належать сполучник, прийменник, частка. Вигуки становлять окремий клас слів.

¹ Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. — М.: Сов. энциклопедия, 1990. — С. 578.

² Жовтобрюх М. А. Система частин мови в українській лінгвістичній традиції / М. А. Жовтобрюх // Мовознавство. — 1993. — №3 .— С. 5.

³ Там само. — С. 6.

⁴ Там само. — С. 6 — 8.

⁵ Лингвистический энциклопедический словарь / гл. ред. В. Н. Ярцева. — М.: Сов. энциклопедия, 1990. — С. 578.

⁶ Жовтобрюх М.А. Система частин мови в українській лінгвістичній традиції // Мовознавство.-1993.- №3. — С.9;

⁷ Вихованець І. Р. Граматика української мови / І. Р. Вихованець, К. Г. Городенська, А. П. Грищенко. — К. : Рад. шк., 1982. — С. 42.

⁸ Жовтобрюх М. А. Курс сучасної української літературної мови / М. А. Жовтобрюх, Б. М. Кулик. — К. : Рад. шк., 1982. - С. 187.

⁹ Сучасна українська літературна мова / за ред. А. П. Грищенка. — [2-ге вид., перероб. і допов.] — К. : Вища шк., 1997. — С. 316.