Політологічна енциклопедія Книга IV - Карасевич А.О, Шачковська Л.С. 2016

Макіявеллі Нікколо

Державний секретар Флоренції, політичний мислитель. Макіявеллі народився у Флоренції у сім'ї світського адвоката, після 1494 р. за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді у канцелярії отримав завдяки своєму досвіду, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.

Життя Макіявеллі можна розділити на три основні періоди:

✵ 1469 - 1498 рр.: дитинство і юність у Флоренції за часів правління Лоренцо де Медичі, а після вигнання його сина П'єтро де Медичі у 1494 р. 4 бурхливі роки республіканського правління під проводом монаха-домініканця Джироламо Савонароли;

✵ 1498 - 1512 рр.: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 р. — зближення з новим постійним главою держави П'єтро Содерині; протягом цього періоду Макіявеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев'ятьох, до створення якого 1506 р. він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником — він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (1500 - 1511 рр.) та Сієни (1501 - 1510 рр.), дві до Чезаре Борджіа (1502 р.), до папського двору (1503 та 1506 рр.), а також одну до германського імператора (1507 - 1508 рр.);

✵ 1512 - 1527 рр.: втрата посту і нетривале ув'язнення після відновлення правління Медічі, початок літературної кар'єри; «...оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». У 1503 - 1506 рр. був відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Він не довіряв найманцям (позиція, роз'яснена детально у «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» і у трактаті «Державець») і віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян. У серпні 1512 р. після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і республіка була скасована. Мак'явеллі, що грав істотну роль в уряді республіки, потрапив у опалу, 1513 р. його звинуватили у змові і арештували. Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт звільнений. Він віддалився у свій маєток у Сант'Андреа у Перкуссіні біля Флоренції і почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії політичної філософії. Макіявеллі помер у 1527 р. у Сан-Кашано, за кілька кілометрів від Флоренції. Розташування його могили невідоме; проте кенотаф на його честь знаходиться у Церкві Санта-Кроче у Флоренції.

За допомогою трактату «Державець» Макіявеллі досяг прихильності Медічі і 1520-го р. кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.

Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 р., за рік до падіння режиму Медичі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.

Макіявеллі помер 21 червня 1527 р., через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду у канцелярії після відновлення республіканського правління.

Макіявеллі відомий двома своїми трактатами: написаною у 1513 р. працею «Державець», присвяченою Лоренцо де Медічі у 1515 - 1516 рр. й опублікованою у 1531 р., а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тіта Лівія», створеною приблизно у 1513 - 1517 рр. і присвяченою у 1519 р. двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована у 1531 р.

До політичної спадщини Макіявеллі також належить створена приблизно 1520 р. й опублікована у 1521 р. праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520 р.), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо.

Усі твори Макіявеллі перебували у папському каталозі з 1557 - 1850 рр.

Макіявеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «макіявеллізувати», що означає «практикувати макіявеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII - XVIII ст.

У середині XX ст. з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіявеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць...

Хоча Макіявеллі й був обмежений гуманістичною вірою у циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту у своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіявеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало Майнеке у 1924 р. назвати його «першою людиною, яка відкрила справжню raison d'etat (сутність держави)».

Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483 - 1540 рр.) Макіявеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки у політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». В усякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіявеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростаючої влади світської держави...

Потреба у гнучкості заважала Макіявеллі дати однозначне рішення стосовно проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування і реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіявеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», ІІ, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Макіявеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)...

Моделлю для Макіявеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи і згодом його звинувачували у тому, що його некритичному захопленню Римом бракує реалізму, створене ним у 1506 р. міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 р. показали практичну значущість його ідей. У руках Макіявеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання зростаючої могутності держави; у 1520 р. Макіявеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний у тім, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіявеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою у «Державці».

Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося вирішити проблему республіканізму Макіявеллі: «Державець» та «Роздуми» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Макіявеллі таких понять, як gloria, virtur, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «тендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати у ширшому контексті.

Джерела:

Микола Макявель. Володар / Пер. з іт. Михайло Островерх. — Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. — 117 с.; Ніккольо Макіявеллі. Володар / Пер. з іт. Михайло Островерх. — Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. — 162 с.; Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець / Пер. з іт. Анатоль Перепадя. — Київ: Основи, 1998. — 492 с.; Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець / Пер. з іт. Анатоль Перепадя. — Харків: Фоліо, 2007. — 511 с.; Виллари Пасквале. Макиавелли и его время. — Т. 1. — СПб.: «Грядущий день», 1914.